Щука й Кіт
Один мордатий Кіт до Щуки учащав; Пройдисвітка зубата знала, Чого хвостатий кум бажав: До берега частенько припливала І щиро куманька свого Карасиками шанувала, А Кіт і не цуравсь сього, Бо жирная мишва вже приїдаться стала. Раз каже Щука так йому: — Возьми мене мишей ловити.— Дивуючись, кум глянув на куму Та й засміявсь:— Надумалась дуріти! Не навтішаєшся таким добром; Карась і сам у рот тобі ускочить, А хитрая мишва так іноді морочить, Що треба буть мудрованим Котом, Щоб висидіть, неначе неживому, І оком не моргнуть; Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному І ні однісінькій не вдасться в'яз звернуть. А Щука на своє хилила: — Ет, вигадки! Велике діло миш; На що ярші — і тих не раз ловила… Піду-бо я! Хоч раз мене потіш.— Ніхто не бачив, тільки зорі, Як ласий кум і шустрая кума Через садок попхались крадькома І зачинились у коморі. Кіт на полицю зараз же стрибнув, Бо там давненько був, А Щука у куточку Сховалася за бочку. От перед світом Кіт довідаться біжить — Аж Щука без хвоста лежить: Прокляті пацюки одгризли. — Бач, серденько, в яку біду ми влізли! Хвоста й нема… Ніхто не винен — ти сама,— Мурличе Кіт,— се справді штука! Ну, що ж його тепер робить? — Голубчику, рятуй! — тут простогнала Щука. На світі дай мені пожить… У став мерщій пусти мене, мій друже, До світа тут не доживу… Хоч і нема хвоста — байдуже, Як-небудь попливу.— Побачив Кіт, що діло препогане, Що, може, і йому вона в пригоді стане,— Узяв куму на спину примостив, Поніс до ставу та й пустив. Пішла між рибами про неї всюди слава; Сміються всі, карасики найбільш: — Догралася! Тепер мовчи та диш, Безхвостая проява!
На світі живучи, довіку вчись; Що наробила здуру Щука — Се всякому наука: Чого не тямиш — не берись.
