Мандрівка
Над річкою стояв великий гай, Зимою — затишок, а літом — божий рай; Усяка пташечка, радіючи, співала, Весну і літо привітала. В тому гаю два Голуби були І, як брати, любесенько жили,— Дай, боже, так і людям жити. Чого б, здається, ще хотіти? Кохати б доленьку свою І воркувати мило, тихо,— Так ніт же! І в гаю Никає завидюще лихо. Знайшовся божевільний Шпак І брата меншого він став дурить брехнею І так, і перетак: — Що ви пишаєтесь долиною своєю, Коли ще більше світа є? От хоч і я — життя своє До вашого не прирівняю,— Я більше бачив, більше знаю, Бо дома не сиджу; Не брешучи, тобі скажу: У вашу сторону я в гості прилітаю, А летючи сюди, усюди побуваю, До всього придивлюсь І розуму, як кажуть, наберусь У вашому гаю — що можна тут побачить? Вівчар між нивами манячить, Нічого дивного нема, А там — подумай ти, небоже,— Стоїть тобі гора, на тій горі зима, А під горою літо боже: Скрізь зелено, усе цвіте… Чого там не росте? Від ласощів аж віття гнуться, Не знаєш, до чого й сунуться: Мигдалики і виноград,— Їси, їси, аж рад. Тут тільки й ласощів, що просо та пшениця… А що таке, спитать би вас, жар-птиця? Диковинки такі, як там, І не присняться вам.
Наслухавсь Голубок Шпакової дурниці, Аж крильця трусяться летіти до жар-птиці. І став він братові казать: — Я хочу, братику, летіть побачить світа; У нас іще багато буде літа, Далеко вспію облітать. Почув би ти, що Шпак розумний каже,— Завидно стане хоч кому.— Брат здивувавсь і так сказав йому: — Шпак нісенітницю таку тобі розмаже, Що й груші на вербі ростуть! Шпаки, я знаю, брешуть дуже, А дурні їм і віру ймуть. Не гріх, не жаль тобі, мій друже, Мене покинуть і майнуть? Нас птиці осміють: Жили, жили та й розлетілись… Хіба ж на те ми подружились, Щоб потім плакать, жалкувать? І день і ніч я буду сумувать; Чи хмара набіжить, чи ворон де закряче,— Я думатиму, де ж то він, Голубчик мій? Серед чужих долин Лежить в недузі, може, плаче? Не матиме покою серденько моє…— А братик знов своє: — Не надовго ж я хочу полетіти — На тиждень чи на два, а потім і вернусь, І знов ми будемо з тобою вкупі жити; Не бійся, братику, я ж не боюсь; Побачить хочеться мені жар-птицю дуже. Про все, про все тоді, мій друже, Я розкажу тобі: де був, Що бачив, що почув,— Я облітаю всі куточки… — Бог знає,— каже брат,— чи доживу…— А сльози капають тихенько на листочки І падають росою на траву. Не помоглось,— летіти та й летіти! — Прискучило тобі зо мною жити,— Промовив брат,— нехай і так, Нехай сміється Шпак; Мене згадаєш, милий друже, І пожалкуєш дуже, дуже…
III
Остався Голуб сам; сумуючи, сидить; А неслухняний брат летить, летить… Де не взялась на небі чорна хмара, І блискавка, і дощ, неначе божа кара. Злякався Голубок І на суху вербу спустився; Як не ховавсь, як не тулився, А все-таки як хлющ обмок. Переполох затих, і сонечко пригріло; Він далі полетів, а лихо знов приспіло. У полі пасіка стоїть; Під деревом пшоно розсипане лежить; Голодний Голубок зрадів, не оглядівся — Під сіточкою опинився, Бо то принадонька була. Чи сіточка гнила, Чи так воно вже склалось — Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко пом'ялось, Одначе вирвався і полетів. Одуматься не вспів — Назустріч знов біда велика: На його кинувся Шуліка; От-от би Голубок пропав,— Де взявсь Орел — і ворога прогнав. Не стало сили більш летіти; У хуторі під тином він присів, Щоб трошечки спочити; Сидить, задихався, змарнів, І труситься, і хниче. Біда біду, як кажуть, кличе: Десь хлопчик недалечко був, На його цуркою шпурнув І в голову якраз ударив дуже… — Ой, де ж ти, братику, мій друже! — Схопившись, крикнув Голубок — І повернув у рідний свій куток. Де й сила тая узялася; Яка біда над ним стряслася, А, як стріла, він легко полетів Туди, у тихий гай, де бог благословив. — Ой краю мій, мій раю! Тебе я привітаю! — Промовив він, спускаючись у гай. Розвеселив він брата невзначай; Всю ніч вони тоді не спали І тихо, любо розмовляли, Аж покіль сонечко не піднялось; Жаль, що розказувать прийшлось Не про диковинки, а про лиху годину. — То Шпак мудрований хотів мене звести,— Жалівся менший брат,— голубчику, прости! Тепер тебе довіку не покину.
На крильцях правдоньки я баєчку пустив, Щоб всякий знав і розумів, Що в світі божому нема кутка без горя Не тільки тут, а і по той бік моря. Кому мандрівка сміх, кому усе дарма, Хто вітриться кудись шукать якогось раю,— Тому я приказку стареньку нагадаю: Там хороше, де нас нема.
