Шпак
Усяк до чого-небудь вдався. Той робить те, другий — друге; Всяк свого б берега й держався… Еге! Коли б то так всяк шанувався. Так є ж такі дурні, Що іноді за те беруться, До того пнуться, Чого й не тямлять. По мені — Роби вже лучче те, що вмієш, То й бачитиме всяк, Що ти що-небудь розумієш.
Один ще змалу вдатний Шпак У Щиглика співать навчився. Канальський Шпак так умудрився, Що як почне було співать, Диковина й сказать! Мов справді Щиглик то співає. От слухає Шпака усяк, Дивується та вихваляє, Шпаком розумним величає. Радіє, аж плигає Шпак! Чого б йому іще й хотіти? Кохаться б дурневі та жити; Таке життя другому б рай,— Шануйсь та людям потурай, Виспівуй на всі боки!. Так он що (я сказать забув) — Шпачок зависливенький був. Почув він (мабуть, від Сороки), Що Соловейка хвалить всяк. Шпакові се завидно стало, Надувся бісів Шпак. «Коли ж моїх пісень вам мало,— Він сам собі мовляє так,— Тривайте, й я так заспіваю… Ще, може, й краще… Я вже знаю! На бісового батька й Шпак!.» Зачав мій Шпак пісні виводить,— Так ні — зовсім не те виходить: Хоч вельми-дуже запищить, Хоч не до прикладу хавчить, Або нявчить, мов по-котячи, Або мекече по-ягнячи. Співав мій Шпак, співав, Аж покіль всіх порозганяв,— Ніхто і слухати не хоче, Тікає геть та ще й бурмоче: «Дурний, не знать чого схотів! Хоч би сміху вже не робив: Співав би гарно по-щиглячи, Ніж чортзна-як по-солов'ячи».
