Будяк і Васильки
Давно колись весела воля, Гуляючи посеред поля, Насіяла Васильків цілий лан. Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся, Пишається, неначе пан. І просторікать заходився: — Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне! Чи бачите мене? Я вище вас, мене усюди видно, Не тільки вам, усім завидно, Красуюся, як в огороді мак,— На те ж то я й Будяк! — Василечки зашамотіли І нічогісінько сказати не схотіли, А він базіка знов: — На вас я подивлюсь — І засміюсь; Химерні ви, малі, мене ж усяке знає: Червона голова, ще й медом припахає, Та тільки зась! Мене Ніякая скотина не нюхне! — Не втерпіли Васильки, обізвались: — Що ж будемо робить — такі вже повдавались! А все ж таки і ми Буваєм між людьми: Світилочки нас на весілля просять, Ще й стьожечками приберуть; Нас на йордань зимою носять І на кутю на покуті кладуть. Ти через лад пишаєшся, Будяче; Гляди, базікання ледаче До лиха доведе… Он-он косар іде!.— Будяк спесиво подивився, Ще більше розходився: — Косар?! Нехай лиш вражий біс Поткне свій простий ніс, То й знатиме — варене чи печене, На те колючки є у мене!— Іде Косар і, може б, проминув, Будяк його колючками шпигнув. Розсердився козак — і замахнув косою… Пропала чвань з дурною головою! Василечки ростуть собі, цвітуть, Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає, І нічка тихая росою умиває; Кругом, як рай: і бджілочки гудуть, І пташечки, радіючи, співають, Трудящу долю звеселяють, І всім дарма, Що Будяка на пригорку нема.
Давно на світі ходить рада, Що гріх пишатися і других зневажать, А треба пам'ятать: Хто вище злізе, дужче пада.
