Дідок і Вітряки
Сидів колись Дідок під явором густим. Зелене листячко неначебто шептало, Що шелестів і він, як був ще молодим… Було, та загуло і сниться перестало… Стояли перед ним два хлопці Вітряки, Поприбиралися такими молодцями, Що гляньте, мов, се ми, не прості козаки! І почали вони молоти язиками: — Гай, гай, Дідусику! — озвавсь один Вітряк.— І сива голова, і борода велика, І розуму набравсь, а все-таки бідняк І в світі божому якаясь ти притика. Он я надумався,— побачиш, потривай,— Як гарно житиму, аби була охота! Достану грошенят — у мене буде рай: Будинок, дворище, мальовані ворота; Біля воріт тобі збудую хатку я, І будеш ти гостям ворота відчиняти, І житимеш в добрі; головонька твоя Не буде вже тоді під явором куняти.— На се Дідок сказав: — Бринить добро твоє, І гарно здалеку будинок бовваніє… Розумний б'є на те, що справді в його є, А дурень думкою, як кажуть, багатіє. — Я розсудив не так! — верзе другий Вітряк.— Щоб в світі живучи, ніколи не блудити, Підладжуйсь до людей, вертись і так і сяк, А іноді умій солодку річ зліпити. Хоч кажуть — хто мовчить, той ніби двох навчить,— Щербата вигадка: не можна мовчки жити, Бо не чутно того, хто дума і мовчить, Міркуй усяк про те, як язиком вертіти. Ти думаєш своє, а вимовляй не те — І потече тобі усюди теє млеко, Вигадливий язик дорогу промете, І можна вибраться далеко-предалеко. — Гляди,— промовив Дід,— на світі є пристріт, Такою думкою ти не хвались нікому, Бо сказано давно: брехнею пройдеш світ, Та от біда яка — не вернешся додому,— Дідок замовк, сидить і голову схилив. «От,— думає собі,— десь на лихо взялися…» Аж дивиться згодя — нема вже Вітряків, Бо засоромились і мовчки розійшлися.
Дідок сказав своє, тепер і я додам: Моторна голова нехай свій розум має, Шкода молоть брехню порожнім Вітрякам, Бо мудра правдонька їм крилля поламає.
