Байки Леонiда Глiбова, Вовк та Зозуля

Вовк та Зозуля Надумавсь Вовк, що жить йому погано: Не з’їсть, не засне до пуття, Що вік його минає марно, Що треба кращого шукать собі життя… Сидить він раз під дубом та й куняє, Ніхто його не розважає,— Аж чує — на вербі, Між листям десь, Зозуля закувала: — Ку-ку! Добривечір тобі! А що се, Вовчику, чи не журба напала? Чи, може, підтоптавсь? — Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь.— Тобі усе, паньматко, смішки! А декому ні кришки: Тут думка неабияка Морочить козака. — Скажи ж мені, нехай і я почую,— Зозуля каже,— що і як, Про що міркує неборак? — Прощайте,— от що!. Помандрую,— Мовляє Вовк,— покину вас усіх. — От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? — Зозуля, сміючись, питає.— Вигадуєш ти, друже мій! — Розсердивсь Вовк та й каже їй: — Які там вигадки! Либонь, не знає, Як кожен біс мене ганяє,— Хотіли б навіть вбить! Ні, годі вже мені терпіть Таку лиху годину… Попхаюсь, серце, на Вкраїну,— Хороша, кажуть, сторона: Життя таке, що на! Там люди не страшні, шанують, привітають; Собаки там нікого не займають,— Живи як хоч, де хоч ходи, Не сподіваючись біди. — А Вовчі норови ти де подінеш? — Пита Зозуля.— Тут покинеш? — Бодай тебе, Зозуленько моя! — Сміється Вовк.— Вигадуєш дурниці… Хіба ж Вовки — Лисиці, І я, мов, і не я?. Був Вовком я і Вовком буду — Довіку і до суду! — Ой Вовче, Вовче, не хвались,— Промовила Зозуля,— стережись! Ось не мандруй ти здуру, Бо здіймуть з тебе шкуру. Не забувайте, земляки: Є й між людьми такі Вовки,— Про других — де тобі як виють, А самі ж лихо діють.