Кундель
У полі тихому жив у норі Хом'як; На самоті скучав він, неборак! Подивиться кругом — багато поля Комусь дала щаслива доля; І глянуть весело, і любо походить, Не те що у норі сидіть. Он двір стоїть багатиря гладкого, Неначе городок; Чого нема у його? Будинок і садок… Надумався Хом'як себе розвеселити — І насадив маленький квітничок. Порозцвітали гарно квіти: Нагідочки, красолі і мачок, Барвінок стелиться, і рута зеленіє; Подивиться Хом'як — аж серденько радіє. Де взявся Кундель із двора… Гасаючи по полю,— Бодай би він не знав добра,— Накинувся на тиху долю. — А що се ти тут наробив? І нащо квітничок розвів? — Загавкав Кундель навіжений. Аж затрусивсь Хом'як смиренний: За що, про що, чого напав?. — Я думав, щоб…— Хом'як казать почав,— Щоб горенько було чим розважати… — Ти думав?! — Кундель став гарчати,— А чи дозволено ж вам думать, Хом'якам, Неначе тим розумним головам? — Злякавсь ще більш Хом'як, аж серце холодіє, А Кундель гав та гав: — Так знай же ти про те: Коли в дворі цвіте, То за двором ніхто цвісти не сміє! — По квітничку собака поскакав, Усе понівечив і потоптав. Став бідненький Хом'як і плакать, і тужить: — Ой квіти, мої діти! Нащо ж я вас кохав? Нащо вас доглядав? Хто ж розважатиме заплаканую долю? — Аж дивиться — іде по полю Висока Правдонька і стала перед ним. — Чого ти журишся? — вона спитала тихо.— Чи плачеш ти за ким, Чи скоїлося лихо? — Був квітничок у мене, а тепер… Он глянь, як Кундель навтішався! — Хом'як до неї обізвався І лапкою сльозу утер,— Хоч би ти, матінко, як-небудь настрашила, Щоб унялась собача сила… — Ох! — каже Правдонька.— І я його боюсь, Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина; Зустрінусь, аж трушусь,— Нехай його страшить лиха година!
Бодай би Кундель той пропав! На Хом'яка нагнав таке він лихо, Що той і приказку у норку заховав, Аби, як кажуть, лихо тихо.
