Байки Леонiда Глiбова, Скоробагатько

Скоробагатько Very soon

Десь на шляху, біля діброви, У хаті чепурній шинкарочка жила; Про біле личко, чорні брови Далеко чутка йшла. Somewhere on the way, near the forest, In the house, a chubby chinkarochka lived; The rumor spread far and wide about a white face and black eyebrows. Один купець — забув, як звати,— Із ярмарку багато грошей віз І до шинкарчиної хати Він привернув і з воза зліз. One merchant - I forgot his name - brought a lot of money from the fair and he drew it to the butcher's hut and got off the cart. Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва, Та ще к тому веселая розмова Забавили його, І він забув погонича свого. The first-class cherry, the black-browed landlady, And besides, a cheerful conversation Amused him, And he forgot his chaser. Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає, Купець, прицмокуючи, п'є, Погонич все на клунок поглядає, Бо догадавсь, яке добро там є. У хаті жарти, сміх; погонич пильно слуха Та й думає: «Багатим всюди рай». The winemaker plays with her tongue like on a dulcimer, The merchant, sucking his lips, drinks, The driver keeps looking at the cup, Because he guessed what good is there. There are jokes and laughter in the house; the driver listens intently and thinks: "Paradise is everywhere for the rich." А біс йому в обидва вуха Все шепче: «Утікай! And the devil is whispering in both his ears: "Run away! Багатирем ти станеш, будеш паном, Розкошуватимеш весь вік…» І розум в голові покривсь чудним туманом… Погнав він коненят і десь у полі зник. You will become rich, you will be a master, You will luxuriate the whole age..." And the mind in his head was covered with a strange fog... He chased the foals and disappeared somewhere in the field. Одумався гуляка, вийшов з хати, Туди-сюди — було та загуло… Купець заметушивсь…«Рятуйте!» — став кричати, А рятувать і нікому було. The reveler came to his senses, left the house, There was a rumbling to and fro... The merchant was confused... "Save!" - he began to shout, and there was no one to save him. Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі; Нема ні чутки, ні сліда. He ran, crying, to look for wind in the field; There is no rumor or trace. Не сподівався він такої злої долі, Не снилася йому така біда. He did not expect such an evil fate, He did not dream of such trouble. Літали в полі скрізь і вітра не піймали… Рибалки шапочку край берега найшли, І хвилі їм нічого не сказали, До моря горе понесли. They flew everywhere in the field and did not catch the wind... The fishermen found a cap near the shore, And the waves did not say anything to them, They carried the grief to the sea.

За днями дні летіли і минали; Пристарілось і те, що змолоду цвіло; Багато деяких пісень переспівали; Постало те, чого і не було. Days flew by and passed; Even that which bloomed in youth has grown old; Many of the songs were sung over; What was not there has become. Скоробагатько по горі скотився, У городі на ноги став,— На пустирі будинок уродився І всіх причарував. Soon he rolled down the mountain, He stood on his feet in the garden, - A house was born in the wasteland And enchanted everyone. Меди і вина щастя розливало, Скоробагатько панував, Усе йому кувало і плескало, І чорт дітей, як кажуть, колихав. Як бджоли на той мед, злітались городяне, І ласо їли всі, і солодко пили, Розумником його зробили громадяне, Хоч казочку про шапочку й плели… Що язики! Не вимовчать ніколи, А добрі пироги Не вороги; Не слід цураться хліба й солі.

Хотів сказать ще більше я, Та перебила доленька моя: «Даремна,— каже,— річ, і рот тобі замажуть, Сиди собі, не лізь, Бо золотий обушок, люди кажуть, Відчинить двері скрізь».