Диковина
Ішли у город дечого купити Два чоловіка із селян — Гордій та Севастян. Гордій умів на світі жити, Куток свій щиро поважав, Далеко щастя не шукав,— Шукають щастя нещасливі,— Воно само його знайшло, В своїм добрі, на рідній ниві І виросло, і розцвіло. От Севастян — се друге діло; Тому інаково щастило, Не близький світ топтав: Не тільки в Крим ходив, в Туреччині бував, Далеко десь, аж біля моря; Набрався розуму, довідавсь дива й горя; Один був гріх: і не дихне, Як не брехне. — Що,— каже,— тут ми топчемось з тобою, Мовляли, з хати до млина? Он за балканською горою — Чудесна, брате, сторона! Жаль про одно, погана доля склалась: Не знать кому вона досталась… Згадав я огірки… які вони у вас? Буває, нічого й кусати, А там — не тільки більші нас, Ще більші навіть хати! — Зареготавсь Гордій і став йому казати: — Так як же його в біса їсти? Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти? — Еге,— зам'явся Севастян,— гуртом їдять. — Диковина! — Гордій мовляє.— Чого на світі не буває! От хоч і тут… чи бачиш той місток? Надивовижу всім турецький огірок, А наш місток диковина не тая, Чи є в Туреччині такая? — Що ж там таке? — питає Севастян.— Який там бог послав талан? — Такий талан,— Гордій йому мовляє,— Що декого до смерті налякає. Правдивий чоловік і їдь, і йди, Не сподіваючись біди, Ану поткнись брехун — утне такую шкоду: Розсунеться — і той шубовсть у воду. Була торік тут приключка страшна: Шубовснув пан один і старшина. — Он воно як! Се дивне діло! Признаться, де вже я не був, Такого дива і не чув…— Промовив Севастян несміло. — Ото ж то й то! — плете Гордій.— Місточок неабиякий! Твій огірок — диковина сказати — Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати! — Розсердивсь неборак: — Який ти молодець! Попереду ще треба знати, Які там в біса хати — Неначе курінець, Такі, що ледве можна влізти, Лягти або присісти.— Отак балакають, ідуть, Вже й потомилися, аж ноги волочуть. До города дорога й не далека, Не забариться б перейти, Та як на те така стояла спека, Що й місця не знайти; У холодку — і там парня, аж в'ялить, Бо сонечко вогнем неначе палить. Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода. «От,— дума Севастян,— біда…» — Та й душно ж! — каже він,— морока!. А що, бак, річка тут глибока? — Найглибше під містком, сажнів у два води,— Сказав Гордій,— а далі хоч бреди,— Прехитра, пане-брате, річка, Дарма що невеличка,— Одначе Севастян придумав, що сказать: — Бач, курява яка, чобіт і не пізнать… Ходім ми просто через річку; Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,— І ближче, і чистіш. — Еге,— додав Гордій,— і охвітніш…
Брехню, як бачте, добре чеше Мій Севастян, А інший неборак із городян І Севастяна перебреше.
