Хазяйка і Челядки
Колись жила Госпоженька старенька, Багата і скупенька, Два віки б то, чи що, хотіла жить; Ввесь день клопочеться і не приляже, Вночі не переспить. «Ви б заспокоїлись,— було хто-небудь скаже.— І докіль турбуватись вам? Нехай би вже унукам та синам». Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: «Давненько сказано: своя рука владика. Мене вже, серденько, не вчить». Були у неї дві Челядки; Трудненько було жить, Обридли їм бабусині порядки — І у неділеньку приходилось робить; Не те щоб погулять,— нема коли й заснути, Як добрі люди сплять; Се б від такої тяжкої покути Хоч куди видно утікать; Поляжуть спать — не вспіє сон присниться, Госпоженька вже й гомонить: «Вставати час! На світ благословиться! Вам тільки б спать, а діла не робить». У хаті півень був, здоровий та горлатий, Челядкам він спокою не давав, Раніш усіх заходиться співати, Неначе панії, він щиро догоджав. Прийшла Челядкам думка злая, Щоб ворога де-небудь діть: Притихне, мов, яга старая, Пізніше буде їх будить. «Де півень? Де? — Госпоженька питає.— Уранці був, недавнечко співав… Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє! Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!» Челядки бігають, неначебто шукають, Хазяйку, сміючись, вони перекривляють: «Уранці був! Недавнечко співав!» А півня й слід пропав. Не довелось Челядкам довше спати, Дурна надія — вийшло гірш: Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти, Будить їх стала ще раніш.
Старії люди правду кажуть: Два хитрих мудрого не переважуть.
