Пан на всю губу
В якійсь далекій стороні… В Німеччині… в Туреччині… Так ні!. (Таку ледачу пам'ять маю, Що й не згадаю). Далеко десь, серед чужих країв, Пан на всю губу жив, У розкоші, як пану подобає; Суддею б то, чи що, служив (Чи справді є там суд — хто його знає! )… Жив, хороше і їв, і пив, Нічого не робив, Підписував, що скажуть люде, Не знаючи, що з того буде. Так живучи, про що тужить? Два віки б жить, Не сподіваючись умерти,— Та от біда: як набіжить — Не заховаєшся від смерті… Настав той скорбний час — І панів вік погас, Сказати просто — вмер, та й годі,— Спокійно, тихо, мов заснув… Засумували всі в господі, Бо добрий господар він був. Як не живи, а на тім світі Про все одвіт оддай, На панство не вважай, Бо там не те, що у повіті. Явивсь мій пан, стоїть і жде, І думає: «Ну, що то буде?.» Аж дивиться — громада йде, Усе старі, поважні люде. — Ну, брате,— кажуть,— як ти жив? Добро чи зло робив? — А що ж, панове,— пан мовляє,— Нічого не робив; Мене усяке добре знає: Суддею був, для себе жив, Про все мені було байдуже… — Ну, добре ж,— кажуть,— милий друже, Гаразд, що так ти жив. А нуте, братця, одчиняйте Ворота в рай! Земляче, йди! — Промовили діди. — З якої речі? Потривайте! — Озвався сивий дід, Що біля царини знаходивсь,— Ні, так не слід, Щоб лежень та того сподобивсь!. — Та ну-бо,— кажуть,— слід! Яка б з його була робота, Коли нічого він не вмів? Він тільки б лиха наробив! — Хіба…— промовив дід — і одчинив ворота.
Колись я в суді був і бачив сам Якраз такого пана там. Хороший чоловік, мовляли люде, Плохий, нічого не бере… От, думаю собі, і вмре, То паном буде.
