ПРОмовні витребеньки.
Вітаю! Мене звати Діана, відіоографка та журналістка проєкту Всеосвіта.
Вітаю! Я Юлія Вишницька, доцентка кафедри світової літератури
інституту філології Київського університету імені Бориса Гринченка,
докторка філологічних наук.
І це наші "ПРОмовні витребеньки".
Проєкт, де ми говоримо про мову, як систему та про мову, як живий організм,
яким послуговуються люди.
І в цьому сезоні ми говоритимемо про українську мову
в різних аспектах нашого життя.
І почнемо з української мови та освіти.
І ми не самі сьогодні в студії. Сьогодні з нами наша гостя - Ольга Шевчук-Клюжева,
викладачка кафедри української мови Києво-Могилянської академії.
- Добрий день! Добрий день! - Добрий.
Коли ми готувалися до цього випуску ми проводили невеличке опитування.
Звісно, вони не репрезентативне, в ньому взяли участь трошки більше 40-а людей.
Але воно дає нам змогу подивитися на проблемні моменти та аспекти
в навчанні української мови в школі.
І 85% людей, які відповіли на ці питання,
були не задоволені станом викладання української мови в школі.
Називали дуже багато різних причин.
Це і не достатня кількість годин, і дуже складний матеріал.
Там навіть була така відповідь, що дуже багато орфограм та вивчається дуже мало лексики.
Діано, щодо лексики. Мені здається, що тут питання такого розширення, мабуть, власного словника.
Це питання торкається мовних компетентностей.
І можливо навіть це таке усвідомлення або ще і підсвідоме бажання послуговуватися,
вживати українську мову не лише в школі, а і поза школою.
Йдеться про одну із ключових компетентностей - комунікативну компетентність.
Але вона пов'язана із ще однією - це відчуття збереження національної української державної мови.
Саме в цей період, коли ми відчуваємо, що є загроза нашій державності.
Є загроза нації українській і загроза українській мові.
Визначу вслід за Ніною Голуб кілька освітніх компетентностей
або тих орієнтирів, на які ми маємо спиратися.
Це знання, уявлення, програми або алгоритми дій.
Це система цінностей і ставлень.
І оце все формує певні поведінкові акти, поведінкові сценарії.
І це формує, я думаю, що особистість.
Якщо, наприклад, тут пише Ніна Голуб, ключовою здоров'язберігальною компетентністю
є розуміння того, що здоров'я - це найважливіше.
Що його треба зберігати, усвідомлювати цінність життя,
то для предметної компетентності з української мови,
основу має визначати зберігання української мови.
Бо, якщо не будемо зберігати українську мову, все розпадеться.
Розпадеться нація, розпадеться наша державність.
І ще хотіла б зазначити, що оце наше опитування, воно якимось чином, мені здається,
проєктує іще розуміння того, якою має бути школа.
До того, школа майбутнього. Я не випадково взяла ось цю книжку,
Кена Робінсона "Школа майбутнього."
Що можливо в цій школі і формуються, знов-таки, ті вектори, на які нам треба спиратися.
І ці вектори зокрема визначає Ровен.
Це перелік тих компетентностей, тих характеристик,
які вказували б роботодавцеві, що перед ним саме та людина,
яка необхідна для виконання якісної роботи.
І він зазначає - це здатність працювати самостійно без нагадування керівництва.
Це здатність брати на себе відповідальність з власної ініціативи.
Це здатність проявляти саму оцю ініціативу, не запитуючи інших чи треба це робити, чи не треба.
Це готовність помічати проблеми і намагатися їх усувати ці проблеми
або шукати шляхи розв'язання цих проблем.
Це вміння аналізувати нові ситуації і застосовувати наявні знання для такого аналізу.
Це здатність уживатися з іншими, здатність засвоювати знання з власної ініціативи.
І мені здається, що оце останнє - здатність засвоювати знання з власної ініціативи,
це такий супер орієнтир, який мають бачити всі вчителі української мови, зокрема в школі.
Тому що, щоб дитина не відсиділа урок української мови і повчила правила з орфографії,
і вийшла на перерві спілкувалася російською мовою чи суржиком.
А це бажання після уроку української мови, бажання дитини,
прийти до дому, подивитися фільм українською мовою.
Прочитати книжку українською мовою, спілкуватися зі своїми друзями українською мовою.
Так і власне в тому опитуванні в нас ще було таке питання.
На що спрямоване вивчення української мови в вашій школі?
І було дуже багато відповідей, що на виконання програми.
Або на складання іспитів ЗНО і для вступу власне.
В нас зараз почалася нова програма, нова концепція з вивчення мов, оці три моделі вивчення мов.
- І це дуже важке, як на мене, питання. - Я поділяю.
Що робити і що є зараз вивченням української мови
в умовах все-таки білінгвального середовища в Україні?
Чи все так справді в нас погано з цим?
Насправді, якщо це до мене вже запитання,
то не все погано і програми в нас дуже професійно складені.
Я готуючись до нашої з вами розмови переглядала вчора Закон "Про освіту".
Закон "Про забезпечення функціювання української мови, як державної".
І щодо всіх цих документів, то в нас дуже правильна ситуація має складатися.
З самого початку навчання в школі і дошкільна освіта,
все це продумано таким чином, щоб маленькі українці здобували українськомовну, державну освіту.
Але це ідеальний світ, а ми живемо в реальному світі і тут звичайно,
якщо ми говоримо про мовну ситуацію в Києві, зокрема в столиці,
де дуже багато людей, багато не киян, багато людей, які приїхали.
Тут можна почути поліфонію взагалі всього, всіх регіонів нашої великої країни.
То треба звичайно виходити із цього, але наша, знов-таки, освіта,
вона не розглядає взагалі оцю масову білінгвальність української і російської мови, насамперед.
Якщо, говорити про білінгвальність і, наприклад, Закон "Про освіту", то там зазначено,
що особливий пріоритет має бути англійській мові, якщо ми говоримо про таку білінгвальну пару.
Тобто ми маємо тоді говорити, що в нас вже не білінгвізм, а полілінгвізм.
Якщо наша освіта спрямована на те, щоб діти здобували освіту
насамперед українською мовою, але дуже добре володіли
англійською мовою або мовами країн Європейського союзу.
То тут ще додається той момент, що дуже велика кількість
маленьких українців і відповідно їхніх батьків, їхніх первинних соціумів, родин
- ще говорять українською і російською в однаковій мірі. - Чи російською, чи суржиком.
Я, до речі, теж минулого року проводила опитування.
І ви казали, що воно не репрезентативне, моє опитування теж було не репрезентативне.
Але ми всі знаємо, що це дуже не просто зробити репрезентативні опитування.
Але ти не менш, вони дійсно показують тенденції.
І я, коли ставила запитання, теж своїм респондентам, про мову родинного спілкування,
то десь приблизно в однаковій мірі, 50-т відсотків сказали, що мовою їхнього родинного спілкування
і відповідно основною мовою для дитини є саме українська мова.
Але при цьому дуже велика кількість респондентів - це близько 20-25-ти відсотків.
Там були різні запитання пов'язані з перемиканням мовних кодів.
Зазначили, що їхні діти і вони, відповідно в родині, говорять, як українською, так і російською мовою.
Мені дуже часто говорили, що у вас така гарна українська.
Це наче породжувало в мені комплекс самозванки.
Тому що, я відчувала, що моя українська.
- Дуже правильна. - Так, дуже правильна.
Я не почуваю себе вільно в розмові з друзями, не почувала раніше.
І мені не вистачало якихось навичок розмовного мовлення якихось слів більш
неакадемічних власне не тих, що я вивчила в університеті.
Нещодавно я також прочитала статтю Іванни Цар
"Мовна адаптація молодих переселенців з Донбасу та Криму в білінгвальному середовищі."
І один з респондентів власне теж дає таку відповідь.
Я ставлюся до української мови, як до офіційної і літературної мови,
яку повсякденністю псувати не дуже хочеться.
Або спілкування просто с цікавими людьми у повсякденні на якісь цікаві теми,
а не просто так, знаєте, "ей ти, іди сюди."
Авторка запитує: "А, що тут такого? Я так говорю. І що?"
Наприклад, лаятися українською я не знаю як. Просто можливо я не знаю достатньо розмовної української.
Я просто взагалі не знаю. Тільки офіційну.
Мені дуже це зрезонувало тому що, я дуже довго почувала себе так само.
В мене не було достатніх знань, щоб виводити цю українську мову в повсякденне спілкування.
І мені було завжди якось ніяково.
І знов-таки, в тому опитуванні, що ми проводили,
ми питали чи дозволяєте на уроках або вашим дітям на уроках використовувати
діалектизми або суржикізми, або взагалі розмовну мову вчити.
І більшість зазначала, що лише в окремих випадках,
тобто можливо або на уроках відповідних тощо.
І мені здається це теж одна з проблем чому деякі українці, особливо з не україномовних родин,
мало говорять українською мовою.
Особисто в мене це було в школі, в університеті - це плекання чистої літературної і ніяк більше.
В одному з випусків, мені здається, що це був випуск, присвячений діалектизмам,
ми говорили про перемикання кодів.
Яскравим прикладом отакого перемикання кодів
і такого мовного простору, де це відбувається, є наша Україна.
Носій мови, цитую Павла Гриценко, перебуває в двох силових полях.
Це силове поле розмовного мовлення.
Це мова материнська, це та мова, яка сформувалася давно,
первісно сформована, в колі родини та найближчого оточення.
А потім вона зміцнилася мікросередовищем.
Тобто це одне поле. Друге поле, силове поле - це поле державної мови.
І саме зараз це силове поле узаконюється, унормовується.
Тому що, у липні 19-го року набрав чинності закон
про забезпечення функціювання державної української мови.
І я наважуся навіть змалювати таку собі, знаєте, картинку.
Перехрестя цих двох мовних кодів типового київського школяра.
Перший розмовний код - це мова родини, мова материнська.
Скажімо, у когось російська, у когось суржик, у когось українська.
Плюс мовне мікросередовище - це оточення друзів, оточення родичів тощо.
Здебільшого це теж російська або суржик.
Ще мікросоціум - шкільний.
На уроках - це українська мова, поза уроками - це здебільшого російська або знов-таки суржик.
Це ми описали силове поле розмовного мовлення.
Друге силове поле.
Звісно, що ми знаємо, що з 1-го вересня всі школи перейшли на державну українську мову.
Тобто уроки - це точно державна мова українська, поза уроками - це здебільшого, знову повторюю,
це або суржик, або російська мова.
Пані Ольга, як вигадаєте, який носій мови буде формуватися
або формується на оцьому перетині таких мовних кодів?
Який носій? Гарне запитання.
Ви цитували Павла Юхимовича, я з ним не сперечаюся.
Але я слухала, коли було засідання в конституційному суді,
з приводу подання щодо закону про забезпечення функціювання.
І Павло Юхимович сказав, що може бути одна рідна мова.
Він в своєму виступі про це говорив, то тут я напевно, що наважуся трошки не погодитися.
Бо європейській, американський досвід говорить про те, що може бути декілька рідних мов.
Тобто питання, як все це відбувається в житті маленької мовної особистості.
Я, знов-таки, готуючись до нашого з вами ефіру,
переглядала, коли ж був в перше описаний цей досвід вікової білінгології.
В основному, до речі, всі дослідники описують мовну ситуацію в своїх родинах.
Тобто, коли вони ставали батьками і відповідно вони впроваджували певні стратегії
мовного виховання і перший досвід був описаний це 1913-й чи 1918-й рік у Франції.
Це французький дослідник, у нього дружина була з Німеччини.
І в них народилася дитина, вони жили в Парижі.
І дитину вони вирішили виховувати, як білінгва.
Вони хотіли, щоб це був збалансований білінгвізм.
Ще є такий термін "еквілінгізм". Тобто, коли білінгвізм збалансований,
то мови й мовні коди по суті еквівалентні.
Як маленький робот наша дитина може перемикатися.
Якщо білінгвізм не збалансований, то відповідно ми маємо говорити
про домінантність якогось мовного коду і тут вже складніше.
І цей французький дослідник, він дуже детально описував,
яким чином в їхній родині це питання вирішувалося.
Зараз, в принципі, теж поширена практика, якщо хочуть батьки, щоб їхня дитина.
Давайте трошки абстрагуємось від нашої мовної ситуації, від українсько-російського білінгвізму.
Якщо хтось з батьків дуже добре говорить, наприклад, англійської чи французькою мовою.
І ми говоримо про українську родину, де один з батьків може
в різник комунікативних ситуаціях спілкуватися зі своєю дитиною,
наприклад, англійською або французькою чи німецькою мовою.
Така модель, вона показує найкращий результат.
Тобто, коли один з батьків постійно, тут головне - це ця послідовність,
постійно говорить зі своєю дитиною однією мовою.
І інший хтось з родини, або це мати, або батько, говорить іншою мовою.
І потім батьки намагаються це збалансувати.
Отой французький дослідник вирішив таким чином.
Мова їхнього родинного спілкування була все-таки німецька,
бо вони жили в Парижі, там було французькомовне оточення.
І в них було таке правило, що кожен з батьків говорить своєю мовою.
Якщо вони говорять всі разом, наприклад, в трьох, то вони говорять німецькою мовою.
Так само люди, які були в будинку в їхньому, працювали, допомогали по господарству.
Вони так само, частина з них говорила французькою мовою і вони зберігали свою мову не перемикалися,
не підлаштовувалися під когось іншого.
Тобто це ідеальні умови, коли всі розуміють і одну, і іншу мову.
І повертаючись до нашого школяра з Оболоні чи ще з якогось району.
Тут у нас трошки інша ситуація.
Требі говорити про індивідуальний і масовий білінгвізм чи полілінгвізм.
Якщо ми говоримо про маленького нашого українця, то ми вже на початку визначилися,
що державна політика в нас така, що ми не формуємо цей масовий білінгвізм.
