Дідок у лісі
Пішов Дідок у ліс по дрова; Не забарився в'язку нарубать, Та як її на плечі взять: Осика — не полова! Як не мостивсь, як не ладнав, А оберемка не підняв. Сердега сів, схилився Та й зажурився. Згадалось все йому — і давня давнина… А де тепер вона?. Минулось все, неначе снилось; Далеко десь туманом вкрилось, Не буде знов; Прожив той вік, мов поле перейшов, Квітчастеє, веселе та зелене… Ох, доле, доле!. А тепер… Дідок сльозу утер. — Забула десь і тая смерть про мене,— Зітхнувши тяжко, він озвавсь І за вірьовку знов узявсь; Аж чує — щось по листях шелеснуло, Холодним вітриком дихнуло… Коли глядить — Страшенна смерть близесенько стоїть… Дідок оторопів,— і рученьки помліли, І причувається, неначе із могили: — Я недалечко йшла, На той світ душу провела, Аж чую — тут і ти озвався.— Сердега так перелякався, Що аж тремтить; якби молодший був, То, може б, дременув. — Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку, Щоб помогли мені піднять на плечі в'язку, Як не во гнів се буде вам. Буває трудно, гірко нам На світі тую лямку терти, А все-таки ми боїмось умерти: Живий живе гада, І смерть — найгіршая біда.
