Музики
Десь у веселому краю Зійшлися у гаю Ведмідь товстий та волохатий, Всесвітній пасічник-ласун, Завзятий Цап-стрибун, І телепень Осел ухатий, Дурного розуму невдатний син, Та передражник Малпенко Мартин. Сидять, балакають під липою густою: Хто бачив що і де хто був, Чи поблизу, чи, може, за горою, Які новинки чув. — Погано, братчики, без діла в світі жити! — Так Малпенко Мартин розмову завершив: — Признаться, ніде правди діти, І я гуляючи прожив; Одначе, скрізь тиняючись, чимало Всього побачить довелось… Ох, трудно в світі жити стало! Пора і нам придумать щось… Ви не турбуйтеся,— щоб довго не кортіло, Я зараз хочу раду дать: Музичить треба — от і діло, Коли хотіли знать! Зозуля накує музиці, Сказати в добрий час: Бенкет, весілля, вечорниці — Покличуть всюди нас. Нехай гуляють добрі люде В своїй веселій стороні; Їм хороше, і нам корисно буде… Чи добре я кажу, чи, може, ні? — Так! Добре! Будемо музичить! — Ревнув Ведмідь,— Розумна голова, Не гріх і розуму позичить… Робота гуртова.— І стали на тому: щоб слова не зміняти,— Не гаючись, се діло розпочати. Днів через три вони в тому ж гаю Справдили вигадку свою. Роздобули баса, цимбали, І скрипочка, і бубон є; Прехорошенько посідали Та як ушкварили — ой лишенько моє! Хто в ліс, мовляли, хто по дрова, Аж на ввесь гай луна гуде. Ведмедів бас реве, неначе та корова Із череди додому йде; Цап на цимбалах паличками І брязкотить, і дзенькотить, Трусне борідкою або хитне рогами, Мекече, бурмотить; Між ними грає, не вгаває, На скрипку Малпенко Мартин, Кувікає, пищить, як іноді буває Залізе порося у тин; Осел силкується під кленом, Щоб всіх перемудрить, І, як у діжку макогоном, У бубон стукотить. Злетілись гави і сороки, Шпаки, чижі і горобці, Регочуться, хапаючись за боки: — Ну так! удрали молодці! Нехай їй біс, такій музиці, Сполохала наш тихий гай, Не можна вдержаться ніякій птиці, Хоч куди видно утікай… — Ось цитьте-бо! — Мартин гукає.— Почин невдатний іноді буває! Тривайте, братчики, не так ми сидимо,— От зараз я попорядкую… — Щось та не так — і я вже чую,— Озвавсь Осел.— Ні, мабуть, не втнемо А Малпенко йому: — Та ну-бо,— каже,— годі! Не знаєш ти: музиці грать — Не горобців полохать в огороді… Послухайте, кому і де сідать: Ведмедику — під липою старою, А Цапу треба під вербу, Ослові — на горбу, Я примощусь під бузиною. Заграли знов — ще гірш нема ладу. Якраз на ту біду І Соловей тут опинився,— Вони до його: — Ну, мастак, Ти здорово співать навчився, Кажи по правді, що і як? — А що ж,— він каже,— вибачайте, Ні те, ні се, Хоч десять раз пересідайте, Немає хисту — от і все.
Почув я раз — старі сміялись люде, Що квач притикою не буде; Питаю: Як? — А так, як бач, Причина невелика: Якая ж із квача притика, Коли він квач?
