ПРОмовні витребеньки.
Вітаю вас! Мене звати Діана і я журналістка проєкту “Всеосвіта”.
А мене звати Юлія Вишницька.
Мене запросили з університету Бориса Грінченка.
Я викладаю на кафедрі світової літератури,
доцентка кафедри світової літератури, інституту філології.
Я докторка філологічних наук, доцентка.
І ми будемо говорити про мовні витребеньки.
Юліє, я хотіла розпочати сьогодні,
якось привітатися “добрий день” чи “доброго дня”.
І я замислилася, а як же правильно,
“Добрий день” чи “Доброго дня”?
Ми щодня вітаємося, але якось я не задумувалася над цим, де істина.
Я думаю, що не випадково ви замислилися.
Тому що навіть в середовищі науковців
зараз точиться суперечка, як же правильно
— "Доброго дня” чи “добрий день”, “доброго вечора” чи “добрий вечір”.
І це пов'язано, мені здається, і з тим, що і ті, і ті науковці,
вони знаходять свої аргументи правильності своєї точки зору.
Наприклад, перші, я умовно назвала цю точку зору традиційною.
Що кажуть науковці, що сповідують традиційну точку зору?
Є позиція, що ми вітаємося “доброго ранку”,
але “добрий день”, або “добридень”, “добрий вечір”, або “добривечір”.
Навіть Грінченко у своєму словнику подає одне цікавенне слово,
я його знайшла, коли передивлялася
і у нього є слово “добридосвіток”.
Так, ось словник:
“Приветствие, употребляемое только ранним утром, на рассвете”.
Повертаючись до суперечки серед науковців,
щодо “доброго вечора” і таке інше, існують повні і стягнені форми.
Я вже про це сказала, стягнені форми — “добридень”, “добривечір”,
“добридосвіток”, “добраніч” — це теж стягнені форми.
До речі, що цікаво, можливо ви помітили, що саме оці стягнені форми,
так само як оцей “добридосвіток”, рідко використовуються.
Так, в розмовній мові такого рідко почуєш.
Я думаю, що це пов'язано з тим, що “добридень”, “добривечір”,
якоїсь урочистості надає це слово.
Друга позиція — це науковці, які кажуть, що варто йти за аналогією.
Якщо ми кажемо “доброго ранку” і ми ніби бажаємо, зичимо,
щоб ранок був добрий у тієї людини, з якою вітаємося,
то чи можна тоді не бажати людині, не зичити людині
“доброго дня”, “доброго вечора”, “доброї ночі”?
В мене є й колеги, які завжди використовують саме цю форму "Доброго дня".
Я якщо чесно, так само.
Я до традиціоналістів належу.
Звичайно, що ми не просто вітаємося з кимось,
а ми ніби десь там приховано імпліцитно зичимо людині добра.
Але напротивагу такому розумінню, інші дослідники,
зокрема Олександр Пономарів, вони кажуть:
“Якщо ми бажаємо людині доброго ранку,
то варто просто додати дієслово “бажаю” або “зичу”
і займенник “вам", “тобі”, таке інше.
Є ще дуже багато стилістично-маркованих цікавих привітань
і я їх надибала у книжці Світлани Богдан
“Мовний етикет українців: традиції і сучасність”.
Ви знаєте: “здоровенькі були”, звичайно, “Бог в поміч”.
Дуже цікаве для мене “Хто ти — чужинець чи гість?”.
Таке привітання дуже цікаве.
Я думаю, що варто знати, що є і така точка зору, є і така.
Я схиляюся, наприклад, до першої точки зору.
Я завжди вітаюся “доброго ранку”, “добрий день”, “добрий вечір”.
Тобто це не буде помилкою, якщо ми будемо говорити або так, або так?
Я думаю, що ні.
Мені хотілося ще поговорити про звертання.
Я якось читала таку статтю однієї філологині,
я на жаль, не пам'ятаю її прізвище, про те,
що є дуже багато звертань до незнайомих людей,
такі як “чоловіче” або “жіночко”, “дівчино” і подібні.
І вони навіть не емоційно, а якось стилістично забарвлені.
Вони так чи інакше вказують на вік і ти вже задумуєшся,
а тобі звернутися “жіночко” чи “дівчино”?
І тому дуже гарно, що в українській мові є такі звертання,
як “пан”, “пані” і “панно”.
От хоча “панно” я, якщо чесно, ніколи не чула такого звертання в розмовах,
а от “пане”, “пані” ми зараз все більше використовуємо, але в той самий час
я деколи я бачила такі реакції:
“Чого ви мене “паном” називаєте? Який я вам пан?”
Ви порушили дуже цікаву тему.
І мені здається, що зараз ми є свідками дуже,
мабуть, болісного процесу повернення праукраїнських етикетних форм.
Зараз я хочу навіть це довести. - Дуже цікаво.
- За допомогою, звісно, підказок науковців, які займалися цією темою.
Скажіть, як ви вважаєте, чому в нас виникають негативні асоціації
зі словом “пан”, як ви вважаєте?
Особисто в мене це викликає асоціації
із літературою шкільною, де пан був і панство, і пани були злі.
Абсолютно воно, оце воно і є, тому що у нас десь сидить
імперський іще контекст чи можливо колоніальний контекст,
де слово “пан” — це “експлуататор”, “пригноблювач”.
І звісно, що це все відклалось у нас на підсвідомому рівні
і тому можливо зараз відбувається процес,
борються 2 начала: імперське колоніальне і національне.
І тому цей процес болісний.
Звісно, що не завжди “пан” — це був експлуататор і пригноблювач,
тому що кількатисячолітня історія України говорить зовсім інше,
що слово “пан” мало зовсім іншу дуже позитивну і приємну конотацію.
І дуже-дуже багато є підтверджень цьому,
зокрема в українських народних піснях і інших календарно-обрядових текстах.
Добрий вечір тобі, пане господарю.
Радуйся, ой радуйся, Земле, Син Божий народився.
Як ви думаєте, яку семантику закладено в ці слова?
— Це, мені здається, якесь шанобливе ставлення. — Абсолютно правильно. Так, ще?
— І пан, як хозяїн. — Як господар.
В історії України були часи закріпачення і часи гноблення людини людиною.
І тому слово “пан”, воно ніби набувало зовсім непритаманних йому від початку
негативних конотацій.
І тому слово "пан", скажімо, в часи кріпацтва, це вже і був “експлуататор”,
“пригноблювач” і звісно, що ніякої позитивної конотації таке слово не могло мати,
а лише відштовхувало.
І також часи Радянського Союзу. Дуже чітке протиставлення,
пан, значить він багатий, значить він куркуль.
І це все теж відкладалося.
Таким чином відбувалося в нашій психіці,
в нашій голові на підсвідомому рівні
нашарування позитивного і негативного.
Позитивне — це суто наше власне українське, прадавнє,
яке сягає корінням тисячолітньої історії, бо підтвердження знову-таки,
я й повторюються, ми знаходимо в народній творчості.
Дуже ще цікавий момент, я думаю, що ви,
знаючи давньогрецьку міфологію,
можете зараз тут ще знайти в нашому слові “пан” іще один струмінь — античний.
Єдине, що я точно не можу згадати, хто це був,
але я пам'ятаю, що це міфологічний персонаж.
Це бог, в лісі він жив, ніби-то на козла схожий він був чи я помиляюсь?
Ні, все правильно, ви описуєте Пана — давньогрецького бога.
Саме слово “пан” давньогрецькою означає слово “усе”.
І це покровитель усього живого одухотвореного світу, усієї природи.
Тобто цей бог був розлитий по всій живій одухотвореній природі.
Як ви думаєте, яка конотація: жива одухотворена природа?
Звісно, тільки позитивний такий і настрій, і атмосфера якась
одразу в слова в самого дуже добра.
Теж з вами погоджуюся і є дослідниця Докія Гуменна.
В неї є книжка “Минуле пливе в прийдешнє”.
Дуже цікаво, незвична така.
Я знайшла дуже цікаве підтвердження того,
що слово “пан” має дуже давню
і позитивну глибоку традицію в українській історії, в українській культурі.
Вона знайшла написи на глиняних табличках.
Окрім слів “вода”, “їсти", “три”, “кістки” або “кості”, “хата”.
Це все сакральні слова.
Окрім цих слів, іще було слово, яке?
— Пан. — Пан, так.
В цій книжці про це є.
Я не знаю, чому так вийшло, але в школі ми не вчили кличний відмінок.
І коли я про нього дізналася років в 15, в мене були такі очі: “Що?”.
Це було дуже дивно для мене, але я дуже швидко його вхопила.
Проте, здебільшого я його використовую все ж таки, в письмовій мові,
навіть якщо в месенджерах, а розмовній мові не завжди.
І мої знайомі, вони теж не завжди використовують кличний відмінок.
Все ж таки, як з ним бути?
— Що з ним робити? — Так.
Я вам скажу відразу категорично,
що кличний відмінок в українській мові — це одна із найважливіших особливостей,
один із найважливіших маркерів української мови.
Це те, що його вирізняє з-поміж, наприклад, інших східнослов'янських мов.
В білоруській, в російській мові немає кличного відмінку.
Звичайно, цей відмінок і є у мові латинській — “Казус вокативус”.
І я завжди дуже радію, що в українській мові, як і в латині,
є оцей відмінок кличній.
Можливо ви пам'ятаєте, нова дискусія, яка пов'язана із фільмом “Захар Беркут”.
Цей фільм, що вийшов зараз українсько-голівудський.
І одна із позицій, яка цей фільм не схвалювала -
відсутність кличного відмінка в звертаннях саме в дубляжі.
“Максим, бери Івана”.
Я після цього фільму, передивившись, він мене вразив насправді,
прийшла, взяла Івана Франка, перечитала “Захар Беркут”
і звісно, що у Франка є кличний відмінок.
Оцей відмінок, він дуже древній відмінок, дуже важливий
і нехтувати ним я б дуже не радила.
Є книжка у дуже цікавого науковця, лінгвіста Бориса Антоненка-Давидовича.
Вона називається “Як ми говоримо”.
Він обережно там закликає: “Не слід уникати без усяких на те підстав
цієї особливості нашої мови”.
Звертання насправді, воно притаманне усім стилям мовлення,
незалежно від того, це розмовний стиль чи це офіційно-діловий, художній стиль.
І те, що ви кажете, що ви зазвичай використовуєте в письмовому мовленні,
Здебільшого, так?
Можливо це те, що ви ще не звикли його проговорювати.
Якщо ви один раз скажете, то далі потягнуться хоча б в домашній такій атмосфері:
“Мамо, Оксано, Марино”, такі форми.
Культура мовлення зокрема простежується і в тому,
як мовець використовує цей кличний відмінок.
Якщо він нехтує, значить уже він не дуже добре знає українську мову.
Якщо він його активно використовує,
це свідчить про те, що все гаразд із мовою.
Я дуже дякую вам за розмову і я дякую всім, хто це дивився.
І я сподіваюся, що наступна наша тема стане для вас не менш цікавою.
