Деревце
Ішов Панас із города додому З сокирою й мішком. Вертаться довелось самому, Прямуючи ліском. Іде Панас, не розглядає, Міркуючи про щось (Міркує той, хто нужду знає), Аж чує — кличе хтось: — Гов, дядьку! — хтось гукнув близенько. Оглянувся: — А хто там,— каже,— де? — Се я,— озвалося тихенько Деревце молоде,— Як вгледіло я вас, так аж зраділо. — А що тобі? — пита Панас. — Є дільце, дядечку, до вас. — Кажи, яке там діло. Деревце почало казать, Яке йому життя погане. Що не росте воно, а в'яне, Що ніде віти розпускать Через оті дуби й осики, Хоч пропади навіки. — А якби я само росло, Я б не таке було: Я б виросло високе та зелене, Усі раділи б через мене: Вівчарики і орачі У холодочку б тут лежали, Ввесь день би пташечки співали І спали б уночі… Зробіте ласку, дядечку, велику, Не жалуйте дерев старих, Озьміть та вирубайте їх,— Я дякуватиму довіку! — Достав Панас сокиру та брусок, Налагодивсь — і полягли дерев'я… Пропав лісок Знічев'я! Тепер само собі стоїть Деревце молоденьке, Сміється, шелестить (Раденьке, що дурненьке!). День, два — не вспіло погулять, Вже й лихо стало докучать: То сонечко пече, то вітер його пхає, А іноді буває Морока і з дощем. Раз якось хмара наступила, Схопилась буря і зломила Деревце бідне з корінцем. — Бач, божевільне, так і треба,— От тобі й виросло до неба! — Озвалася Сова,— Сама дурненька голова, Мовляв, біду собі купила — Талан занапастила. Гай, гай! Росло б і розрослось, І виросло б, набралось сили, І хоч самому б жити довелось, Біди б не склалось… Світе милий! Нам лишенько через таких, Та жалко й їх.
Моторнії сини й онуки! Читайте байку — для науки.
