Байки Леонiда Глiбова, Вовк та Мишеня

Вовк та Мишеня На полі Вовк овечку взяв, Потяг сердешную в діброву — Не на розмову,— А щоб із’їсти: він бажав М’ясця свіженького давненько. От взяв овечку, обідрав, Як знав, Та й заходився хорошенько М’ясце під дубом уминать,— Аж на зубах кістки хрущать. Їв Вовчик, їв — аж утомився; Гаразденько удовольнився, А все-таки всього не з’їв: «Нехай вже,— каже,— другим разом». М’ясце травицею прикрив, А сам спочинуть ліг тим часом. Неначе пан який — лежить… А Мишенятко під вербою Почуло, що м’ясце пахтить, Та й крадеться поміж травою (Яке мале, а вже хитрить! )… От помалесеньку підкралось, Взяло м’ясця та у дупло й сховалось. Угледів Вовк, дарма що спав, І на ввесь гай гукать зачав: — Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте! Ловіте злодія, держіте! Добро моє покрав! Я в одному селі по ярмарку гуляв Та й бачив диво: Якийсь там становий хвинтив спесиво Біля чумацьких хур. Чого він там никав — усі на вус мотали… От якось у його тарані в’язку вкрали, А він гукає: «Пробі! Калавур!»