Лев-дідуган
Лев-дідуган на світі довго жив; Багато лиха наробив; На старість підтоптавсь, нема вже тії сили, Що при здоров'ї мав! І ноги трусяться, і очі помутніли — Зовсім нікчемний став; Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає, А ще ричить і зо зла позирає, Неначе хоче настрашить. Минулися вже тії роки. Що розпирали боки,— Тепер усяк йому віддячить норовить. Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі, Як той горох, мовляли, при дорозі, Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне. Кабан кликом під боки стусоне; Жаднюга Вовк рвоне його зубами; Бугай товче рогами; На що вже Зайчик-стрибунець — І той урве хоч хвостика кінець, А капосній Лисиці Аж весело креснуть його по пиці. Недужий лиходій і стогне, і харчить… Аж бачить — і Осел біжить, Щоб і собі хоч раз його вбрикнути; Лев голову підняв, силкується гукнути: — Ой, де ж ти, смерть моя! Закрий мені навіки очі, Щоб вже не бачив я Зневаги тяжкої дурної поторочі.— І справді тяжко, що й казать. От до чого силенний Лев дожився; Бодай би був не народився, Як так життя своє кінчать!
Хоч соромно, а можна прирівняти І деяких людей До тих звірей. Не треба людям забувати: Хто вік по-божому прожив, Ніколи зла і кривди не чинив, Того до смерті будуть поважати І добрим словом поминати.
