Вій 23 Viy 23

Він наблизився до труни, торопіючи, подивився в лице померлої — і не міг не заплющити, злегка здригнувшись, очей своїх: така страшна, осяйна краса! He approached the coffin in a hurry, looked into the face of the deceased, and could not help but close his eyes, shuddering slightly: such a terrible, luminous beauty!

Він одвернувся й хотів був одійти; та від чудної якоїсь допитливості, від того дивного й суперечливого почуття, що не покидає людину, надто наполохану, він не втерпів на відході, щоб не глянути на неї, а тоді, знову здригнувшись, глянув іще раз. He turned away and was about to leave; but out of a strange curiosity, out of that strange and contradictory feeling that never leaves a man who is too frightened, he could not resist looking at her as he left, and then, shuddering again, he looked again.

Справді, гостра краса померлої видавалася страшною. Indeed, the sharp beauty of the deceased seemed frightening. Можливо навіть, його не опав би такий сліпий жах, якби вона не була така вродлива. Perhaps he would not have been so blindly horrified if she had not been so beautiful. Коли ж у її обличчі нічого не було тьмяного, поморхлого, мертвого; воно було живе, і філозофові здавалося, немов би вона дивиться на нього заплющеними очима. But there was nothing dull, shriveled, or dead about her face; it was alive, and it seemed to Philosophos as if she were looking at him with her eyes closed. Йому навіть привиділось, ніби з-під вії правого її ока скотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, він побачив виразно, що то була краплина крові. He even imagined that a tear had rolled down from under the lash of her right eye, and when it stopped on her cheek, he could see that it was a drop of blood. Він мерщій відійшов від криласу, розгорнув книжку і, щоб краще підбадьорити себе, почав читати якомога гучніше. He quickly moved away from the porch, opened the book, and began to read as loudly as possible to cheer himself up.

Голос його вразив церковні дерев’яні стіни, здавна мовчазні й глухі. His voice struck the church's wooden walls, which had long been silent and deaf. Самотньо, без відгомону, сіявся він густим басом серед зовсім мертвої тиші й видавався трохи моторошним навіть для самого читця. Lonely, without echo, it sang out in a thick bass amidst the completely dead silence and seemed a bit eerie even to the reader himself. «Чого лякатись? "What is there to be afraid of?

— тим часом думав він собі. - Meanwhile, he thought to himself. — Вона ж не встане із своєї домовини, таки побоїться Божого слова. - She would not get up from her coffin, she would be afraid of God's word. Нехай собі лежить! Let it lie there! Та що б же то за козак з мене був, коли б я злякався? But what kind of Cossack would I be if I were afraid? Ну, вихилив чарку, — тим-то й здається страшно. Well, I've had a drink, and that's what makes it seem scary. Ану ж понюхаймо табаки: га, добра табака! Let's smell the tobacco: good tobacco! Знакомита табака! The tobacco familiar! Прегарна табака!» It's a beautiful tobacco!" Все ж, перегортаючи кожного листка, він зіскоса позирав на труну, і проти його волі наче щось шептало йому: «Ось, ось встане! Still, as he turned each leaf, he glanced sideways at the coffin, and against his will, it was as if something whispered to him: "There, there, he will rise!

Ось підведеться, ось вигляне з домовини!» He'll get up, he'll look out of the coffin!" Але тиша залягала мертва. But the silence was dead.

Труна стояла нерухомо. The coffin stood motionless. Свічки лили цілу повінь світла. The candles were pouring a flood of light. Страшна освітлена серед ночі церква з мертвим тілом і без душі живої! A terrible church lit up in the middle of the night with a dead body and no living soul!