Жаби
Обридло Жабам, як на гріх, В болоті жити самостайно; Ніхто їх не чіпав, дурних, Жили та гралися звичайно… Так ні, ще треба би не так, І стали радить: — Квак та квак! Чом короля у нас немає? Усякий дурень теє знає: Орел — у птиць, Лев — у звірей, Є королі і у людей,— Хіба вже ми й не люде? І докіль так ще буде? — Розквакались, плигають, скрекотять,— Приспіла чортова робота,— Рішили зараз же послать Найбільших десять Жаб на другий бік болота Просить у Долі короля. Надвечір посланці вернулись відтіля І землякам гукати стали: — Гей, ставте могорич! Ми короля придбали! І знов клопочуться: як короля стрічать, Як підступить, як привітать… Аж чують — щось шумить… всі разом закричали: — Король! Король летить! — і повтікали. Тут щось з розгону в воду бух, А Жаби з переляку: — Ух! Який же там король став Жабам у пригоді? Такий король, що сміх, та й годі: Здоровий-прездоровий пень. Стоїть він ніч, стоїть він день, Сплилось до біса Жаб великих і маленьких, Старих і молоденьких. Повитріщались, мовчки ждуть, От-от, мов, озоветься, А пень стоїть, не ворухнеться. — Ну, що якби йому гукнуть? — Шепочуть Жаби,— починайте! Ось цитьте, потривайте… Чого се він такий чудний? Неначе неживий? І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого. І Жаби годі вже мовчать, Плигають сміло і кричать. А деякі повлазили на його Та ще й сміються відтіля — Не боїмось, мов, короля! Додумались вони, що із такого дива Не буде пива, І почали вередувать: — Не хочемо! Не треба нам такого! Ходімте Доленьку благать, Щоб короля дала живого, Щоб він усюди походив, Щоб жаб'ячий народ, болото звеселив! — І Доля Жабам догодила — Лелеку королем зробила. — От,— кажуть Жаби,— сей не так! Хоч любо глянуть: і крилатий, І довгоногий, і носатий, І ззаду й спереду козак! — Недовго Жаби навтішались, Бо виявилось те, чого не сподівались. Лелека зразу холоду нагнав І Жаб дурних клювати добре став,— Найбільше молодих вподобав він ковтати: Що день — десятків два і поминай як звати! — От тобі,— кажуть,— дожились! — І знов благати Долю поплелись: — Ой Доле, змилуйся в пригоді! Напало лишенько, та й годі: Король просвітку не дає, Клює нас та клює! — А годі вам, не докучайте! У вас усе недобрий час,— Сказала Доля,— вибачайте! Просили двічі — буде з вас.— Прийшлося Жабам горювати. — Немає правдоньки, і де її шукати? Нум плакать, нум…— І досі нумкають на глум.
Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби, Частенько дурощі снують, А доснуються до нахаби,— Тоді вже лихо тчуть.
