Розділ одинадцятий, 2
— Сідайте чи лягайте де бачите поки що, — звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам сказав: — Почекайте, справа є.
Вони зараз і посідали не роздягаючися. І познімали брилі, і поклали поруч себе на ослоні. Гордій, постоявши, пішов у куток, сів на купу запахущого, непом'ятого сіна. І став оглядати кімнату. Під тією стіною, де він сидів, було аж до дверей семеро ліжок. Вони складалися кожне з невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо забитими кілками. А на кожній такій купі лежало потрохи сіна. Між ліжками було заметено, але в головах між ними стояли великі снопи полину, зв'язаних рогозою. У ногах теж. Видно, це був запобігливий засіб від бліх. Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку поліцейські. Стіни в кімнаті були побілені. Пахло сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину. За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були заправлені галанці тонкого синього сукна. Одягнений був у чорний піджак, застебнутий на всі гудзики. Через ліве плече з-за спини стриміла надіта дробова рушниця. З верхньої бокової кишені блищав від світла ручкою вгору маленький браунінг, так, як у міського молодика хусточка тоді, коли він іде на гулянку. Перед ним на столі лежала книга, шпальти паперу і два олівці. По цей бік столу, просто його, одвернувши убік голову, ніби на те, аби не дивитися на осоружного низенького панка, сидів чорний чоловік у сивій чемерці і в черевиках. Між коліньми була дворурна рушниця. На неї він злягав правим плечем, ніби на ковіньку. Все це в Гордієвій душі збуджувало незвичайну цікавість. І він, притаївши дух, дивився і слухав, як загіпнотизований, для якого немає ні минулого, ні прийдешнього, а тільки передочне сучасне.
І почав говорити риженький озброєний панок:
— Шановний пане Мелето Свердельцю, чи ви знаєте, яку повинність накладає на всякого свого члена наше братство перед кожним допитом?
Чорний, не дивлячись на того, що питав, зневажливо відказав:
— Знаю.
— А яку?
— Петька, чого ти в'язнеш до мене? — замість відповіді визвірився Сверделець.
— Чого в'язну, бо я тобі не Петька, а Петро Пахомович, і питаю те, що кожного братчика в таких випадках питався. Кажи, знаєш, що треба робити перед кожним допитом?
— Кажу тобі, що знаю.
— Знаєш, що на час допиту треба віддати зброю кухареві?
— Знаю.
І риженький чоловічок гукнув на все підземелля:
— Канарей!
І з тих дверей, що були поруч з вихідними і яких Лундик не помічав до цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у засмальцьованім, колись, видно, білім фартусі, що затуляв йому ввесь передок від колін аж під чорну широку бороду.
— Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця, — промовив урочисто Петро Паxомович.
Канарей підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чемерки і сказав:
— Бери.
Той, витягши з кишені револьвер і взявши з-під руки Свердельцевої рушницю, заговорив:
— Бісова й печаль, які мені тяжкі обов'язки. Майже щодня як не від того братчика, то від того мушу брати між кочерги зброю. Неначе якісь нетесані палиці на собак, чи якісь копистки, чи рогачилна. Деркачику, а відчини, будь ласка, ширше двері для мене і для цієї гармати. Що вже не зброя, а німий кухарський причандал.
