Розділ сьомий, 1
Розділ сьомий
День був теплий і тихий, хоч і не видко було сонця за дуже високими білястими хмарами. Тому дід Гарбуз в одній білій сорочці з розхристаною грудниною біля криниці під тином, на простеленій сивій попоні сидів і лагодив ремінну шлею, незважаючи на те, що серед двору до високого стовпа, на якому стримів ліхтар, прив'язано було чорного осідланого коня. Він неспокійно крутився коло своєї прив'язі, то знов ставав і гріб копитами землю. Видно, вершник мав швидко їхати туди, відкіля прибув, коли не ввелив конюшню його вороного, яким уже ніхто не цікавився, крім чорного собаки Пірата. Він, виплигнувши на свою будку, злігши животом на її гребінь і підтримуючи рівновагу тіла, опирався правими ногами на правий бік дашка, а лівими — на лівий, — і пильно слідкував за конем. Щойно кінь починав гребти землю, Пірат ставав на всі чотири лапи і статечно гавкав, ніби змушуючи до конче потрібного супокою. Коли ж кінь переставав гребти і тільки крутився, махаючи нервово хвостом, то Пірат знов злягав животом на гребінь будки і пильно, не спускаючи ні на мить ока з коня, слідкував за зміною його чину. Тоді, як товариш Піратів, другий собака, білий з жовтими плямами Хапко, хоч і не прив'язаний, одкинувши ноги, лежав під тією самою будкою нерухомо, неначе з не написаної Гоголем повісті п'яний січовик під шинком, у якого цигани вже вкрали і коня, і повивертали кишені, і шаблю витягли з піхов і встромили в зелений гарбуз на сміх та на наругу православному і хороброму січовому товариству.
Гордій, переходячи двір, помітив коня, і думка шибнула, що кінь похожий на казкового Маркуриного Ремеза, і йому стало важко і холодно в душі.
Але ні дід Гарбуз, ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джміля, якому тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на рів до кладовища і там зникнути, може, й навіки.
У кухні хлопця зустріла Дунька і звеліла скинути пальто таким голосом, який говорив, що хоч він, може, й спить у себе дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негідну звичку і скидає та вішає на кілку семінарські ледарські клейноди.
Він її послухав безтямно і, витягши біленьку хустку з кишені, витер носа і, закинувши рукою чуб з чола на голову, спитав: "Можна заходити?" Дунька відповіла: "Вони вас ждуть".
Сьогодні на Гордієві був одяг, в якому він ходив до церкви в Черкасах. Цебто тужурка з чорного сукна під високий ковнір та з гудзиками в два ряди, бороду ж йому підпирав білий твердий високий ковнірець, штани були студентські. Так він, себе думкою ще раз оглянувши після домашнього дзеркала, перед яким з півгодини сьогодні вранці чепурився, сміливо увійшов у столову. Світла дня тут було повно. І воно його вразило. Він схвильовано побачив невиразно окреслений гурток людей, а в них за спиною —двоє високих вікон, відчинених у сад. Відтіля на світлому теплі доходило в кімнату бджолине гудіння, шелест листя і цвірінькання горобців. Між вікнами під стелею у затінку страшно рельєфно виступала ікона св. Миколая. У Гордія промайнула думка, дивна своєю нелогічністю: "Чим відрізняється о. Миколай Мирлікійський, дивотворець, від Гордія Лундика?"
