Розділ сьомий, 4
І побігла у вишник і за півгодини нарубала тоненьких вишеньок, які годяться і на підпал, і нашвидку протопити. Тільки що ця баба все ж таки розумніша від Винниченка, бо якби її спитали: "Ну, коли дуб не годящий у піч, то, може, таки навіщось придатний? "— то вона б сказала: "Ого, ще й як!" А якби Винниченка спитали:
"Чи українська селянська стихія на щось годиться? "— то він би сказав: "Ні, не годиться ні на що, бо раз у раз працює і раз у раз їсть і має завжди повний шлунок вареників і ковбас і не схоче слухати промов, скерованих до руйнації власного добробуту..." А якби він був удумливіший, то й не сходив би на чужі манівці, а помагав би своєю творчістю зміцнюватися селянству морально і духовно, незалежно від сусідства загребущого та від лукавства їх сичущого.
І кашлянув Гордій, почувши у панотцевих словах правду, яку заперечити не можна, але яка його власної правди в душі не затемнила, а, навпаки, зробила її милішою і більше вартої уваги і жалю, як і сама хлопцева доля, захитана останніми днями. Кашлянув, подивився навкруги і зрозумів, що трапиться щось несподіване для всіх і для нього. І трапиться таке, якого вже обминути ніяк не можна і яке кине все його почуттєве життя з найвищої точки небезпеки на найнижчу скелю, підсунуту колишніми обставинами побуту та виховання, Кашлянув і почав говорити схвильовано і трохи запикуючись:
— Еге ж! Винниченко великий хист, і в семінарії я був найбільший і найщиріший його прихильник і читач. І справді, без дозволу директора і законовчителя отця Пелгусія Перепічки я їздив у Київ, аби тільки побачити п'єсу "Молода кров". Але Винииченко для мене має значення не тільки як художник слова. Він з кожного твору виступає ще як соціял-демократ, який говорить моїй свідомості, що треба конче спілкуватися з міським українським робочим людом і відняти у поміщиків землю для незаможного українського селянства. А на Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне. Тому горожанської війни не буде, а буде національна навіть у спрямуванні на відняття дібр у можновладців. Про що потурбуються і партійні товариші, і такі, як я, прихильники рідної культури.
І тут він, задиханий і почервонілий, глянув на Проня. А той, неначе цього й ждав, швидко вийняв з кишені револьвер і, поклавши перед собою на стіл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з притиском, сповненим непохитного переконання, виголосив:
— Ви як ішли через двір у цю оселю, то, певно, бачили чорного коня, прив'язаного до ліхтарного стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза. А тепер дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою. Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них. Чорного коня я собі купив у Телепені минулої неділі на те, аби їздити у своїм господарстві і до тих селян, у яких і досі не втих розголос про Маркуру. Аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія, якого вони убили колись. А цей револьвер на те вам показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!
