Кіт і Баба
У одному селі була Весела Баба Шелестиха. — Аби я добренько жила, А більш копи не буде лиха! — Шуткуючи було і скаже, і моргне.— Дивіться на мене! Всім весело, як Шелестиха скаче,— Не треба нам того, хто плаче, Сльозами коровай не бгать…— Весела Баба, що казать! Раз на святках пішла куму провідать, Погостювать і пообідать, В беседі серце звеселить, Дулівочки попить, А на потуху Варенуху. Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать, Щоб мишам волі не давать; Сидів він цілий день під лавою даремно, Аж покіль стало темно, А бісова мишва ніде не шелестить; Розсердивсь на таку дурницю, Нюхнув угору — щось пахтить; Він скочив на полицю І з миски ковбасу під припічок поніс; «Жди тих мишей,— подумав,— хай їм біс! Се, певно, корисніше буде, Недаром же смакують люде…» Аж двері рип у хату із сіней,— Вернулась Баба із гостей; Як глянула — аж здивувалась, Не думала, не сподівалась, Щоб збожеволів Кіт,— Хіба пристріт! Швиденько свічку засвітила, Сама на лаві сіла; Під припічком мурло сидить, А Баба головою хить та хить І ну хазяїна журити: — Так от як ти почав робити! За те, що жив в теплі, в добрі… Гай-гай! Сміятимуться кури, Кричатимуть в дворі: Ледащо Кіт, злодюга мурий, Знущається над бабиним добром… Його із хати помелом!.— А Кіт ковбаску уминає, Неначе й не до його річ. Бабуся знов: — І сорому немає! Ковбаски захотів… який панич… Се не панич, се чортова нахаба, Се капость, се розор, а не користь…— Дудукає п'яненька Баба, А мурий їсть собі та їсть. Що ж помоглось від бабиної казки? Занапастив кільце ковбаски, До половини, може, з'їв, А то порвав і розкришив. До прикладу я хочу так сказати: Де треба настрашить, там нічого в кутку, Як кажуть, прясти на тонку І теревені розпускати.
