Розділ десятий, 5
Тоді Оліяниха, відійшовши від вікна, сказала:
— Ходім, Оліяне, відсіля, з цього відьомського двору. Я тільки хотіла подивитися, чого воно тихо в хаті і тихо надворі. Ходім, Оліяне. Бо та пришелепувата може і безневинних опорочити.
Оліян пхнув спересердя дривітню, яка гучно вдарилася об стінку ганку, і мовчки, так, як ходять з чужих слив, пішов разом з жінкою попідвіконню попового дому в гущавину саду. Тоді Дунька обернулася до Грицика і спитала:
— Ти сам?
— Ні, з матір'ю.
— А де ж мати?
— Побігла аж у кладовище за чубатеньким півником.
Дівчина аж не стямилася та так і переплигнула коло криниці перелаз. І полетіла проз клуню, скільки видно, в кладовище. І, не добігаючи до вилазки, зустріла Казиленкову, що, засапавшись, несла в обох руках чубатенького півника. І підскочила до неї Дунька, неначе скажена кішка.
Вирвала з рук нічого не тямущого птаха і крикнула:
— Іди швидше к чортовій матері звідсіля, поки раніше, а то покличу людей і геть коси обірву.
Казиленкова, на неї навіть і не глянувши і нічого не сказавши, хутенько попросгувала поперед своєї напасниці до синка і там, ухопивши мішок з курми на плечі і прошипівши:
— Ходім швидше, моя дитино, — підтюпцем побігла на яр.
А Дунька, опинившися серед двору сама, обвела мовчки очима все хазяйство, зідхнула і пішла до ліхтаревого стовпа і сіла під ним. Тільки не так, як дід, що сидів навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина, що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи, на стільціі на лутки і нікому його буде стерти. І що сьогодні і завтра не палитиметься і захолоне лежанка, груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку, відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати, що таке, і походить, поникає по кімнатах і зупиниться коло вікна і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі жалощі одним вигуком:
— Ох Боже ж мій милосердний!
