Жук і Бджола
Був ясний день, веселая година; Раділи і садок, і поле, і долина; Під лопухом у ямці Жук сидів І сам собі тихесенько гудів, Що день йому обрид, кругом усі товчуться, Що дуже сонечко і світить, і пече: І гаряче, і боляче, І боязко йому, сліпуючи, поткнуться, Бо день не на добро, а на лихо зведе… Аж дивиться — Бджола між квітами гуде, То на одну присяде, то на другу. Щоб трошечки свою розважить тугу, Жук, сміючись, озвавсь: — Здоровенька була! І добренько, що в гості прибула; А що, комашечко, ще долю веселеньку Потішимо, не помремо? — Хвалити бога, живемо І діло робим помаленьку,— Бджола промовила йому,— Ти ж не летиш чому? Побачив би, як все цвіте, радіє. — Не хочу,— каже Жук,— і голова здуріє, Аж зелено в очах від сонечка того; Нам краще, як нема його, І хоч би не було — байдуже… Тобі я, Бджілочко, дивуюсь дуже І, коли хочеш, раду дам: Умієш мед робить — і знай свою науку, А то ще нате, мов, і вам,— Чому не брать таку солодку штуку! Цікава дуже ти, нічого не минеш, Усяку квіточку перебереш, І треба, і не треба, Коли б змогла, поперлась би до неба. — Змолов ти, Жучку, недоладну річ,— Бджола йому сказала,— Твою головоньку покрила темна ніч, І світу божого вона не розпізнала. Турбуються усі, турбуюся і я, Нехай там буде капля і моя, Нехай і Бджілку люди знають І божу мудрість величають… Що ж, Жучку, досі ти Добув у темноти? Собі нічого і нікому; Цілісінькую ніч гайсаєш по-дурному, А блисне світ — ти лобом у вікно, Не розуміючи, нащо і що воно… Шкода з тобою розмовляти, Даремно час теряти,— Ти — Жук, а я — Бджола, Прощай! — і загула. — Куди тобі! Яке казання вдрала,— Промовив Жук.— Розумна дуже стала!
Так недотепний, темний чоловік Недолюбляє ясної освіти, Бо, як той Жук, до темноти привик; А дай йому хоч зернятко просвіти, Не буде він, як Жук, гудіти, У його загуде, як Бджілочка гула, Розумна правда і хвала.
