Лисиця-жалібниця
У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі, жила, гуляла; Ніхто її там не лякав, І вдень, і ввечері там соловей співав, І пташки пурхали, зозуленька кувала; Скрізь зеленіло, все цвіло; Так гарно, любо там було. Лисиця так собі казала: — От де по правді можна жить І доленьку хвалить, В добрі кохаться, всіх любити, Ніколи зла і кривди не чинити! — Якби ж то правдонька щербата не була, То, може, й справді б так жила. Раз, на калині недалечко, Угляділа вона гніздечко; Сиділи пташки там. — Ох,— каже,— як не гріх котам Таких малесеньких, безвинних не жаліти! І їм же хочеться на світі жити… Ну, вже коти! Десь на лихо вони Вродились, вражії сини, Не тільки вдень, вночі поживу бачуть, Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть… Зажерливих пройдисвітів таких Я перевішала б усіх…— І жалібниця щось сказати ще хотіла, Аж пташки із гнізда додолу якось ляп, Лисичка зараз хап та хап — Прехорошенько всіх поїла… Як жалібно співати почала, А он на що звела!
Лукавий чоловік словами нас голубить, Неначе всіх і жалує, і любить, Для правди, для добра живе, Як по воді пливе; А ближче придивись ти — І видно, що вил я хвостом: Помажу, мов, медком, Солодше буде з'їсти.
