Охрімова Свита
Була в Охріма сіра Свита, Так хороше пошита: Іззаду вусики з червоного сукна; На комірі мережечка така, що на! — Хоч голові носити. Дурний Охрім не вмів її глядіти, Таскав, коли й не слід таскать. Раз став він Свиту надягать,— Аж дивиться — рукава вже продрались. От мій Охрім, щоб люди не сміялись, Налагодивсь латать. А де ж суконця взять? Охрімові невдивовижу! «Ми знайдемо! — він каже сам собі,— Рукава трохи обчикрижу Та й поможу журбі». Зробив І Свиту знов надів. І хороше йому здається, Хоч руки й голі до локіт; Так он біда: куди він не поткнеться,— Усяк од реготу береться за живіт. Розсердився Охрім, що з його так глузують… «Тривайте ж,— каже,— коли так, Зроблю ж я осьде як… Нехай дурні собі пустують; У них, видно, жуки у голові… А ми втнемо рукавця і нові, Хіба мудрація велика!» Охрім догадливий був парубіка! Прехорошенько взяв Підрізав поли він чимало,— Якраз, щоб на рукава стало,— Покраяв та й попришивав — І знов рукава як рукава; І ходить мій Охрім, неначе та проява, Та й думає: «Ось я-то молодець, Удався хоч куди хлопчина!» Дурний, дурний: а на йому Свитина, Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває, Хто чортзна-де добро своє діває,— А там як кинеться — вертить і так, і сяк, Неначе горобець у клітці… Дивись, згодя — гуляє неборак В Охрімовій куценькій Свитці.
