Зозуля й Півень
— Як ти співаєш, Півне, веселенько… — А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя, Виводиш гарно так і жалібненько, Що іноді аж плачу я… Як тільки що почнеш співати, Не хочеться й пшениченьки клювати,— Біжиш в садок мерщій… — Тебе я слухала б довіку, куме мій, Аби б хотів співати… — А ти, голубонько, ти, кралечко моя, Поки співаєш на калині, То й весело мені, і забуваю я Свою недоленьку, життя своє погане Та безталанне… А тільки замовчиш Або куди летиш,— Заниє серденько, неначе на чужині… І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю Та виглядаю все Зозуленьку мою. Як гляну на тебе — така ти невеличка, Моя перепеличко, А голосочок-то який!. Тонесенький, милесенький такий… Куди той соловей годиться? — Спасибі, братику, за добреє слівце. Як не кохать тебе за це?. І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця; І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.— Де взявся Горобець, підслухав трохи їх Та й каже: — Годі вам брехати Та одно другого знічев'я вихваляти! — Пурхнув — та й був такий.
За що ж,— хто-небудь попитає,— Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє: Рука, як кажуть, руку миє.
