×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Старший боярин, Розділ десятий, 2

Розділ десятий, 2

Коли через деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози:

"У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку, та ще й ви подивитесь". — "Нема чого мені дивитися, — відповів дід Гарбуз. — Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?" — "Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили", — гукнула розпачливо Дунька. "Ну, то знай, сюди вже ці, що тут жили, не приїдуть довіку". Дівчині було і так неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже хазяїнів так, як годиться. А каже "ці" та ще якось. І вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і обернулася в болячу та напружену увагу. А дід Гарбуз провадив: "Уже не вернуться довіку. Одвіз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька ні разу не обізвалася, а батько до дочки. І коли його назад віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макіївський байрачок, здається на Буду,він мене торк у спину. "Злазьте, — каже, — діду, та йдіть собі в Тернівку"; і взяв у мене батіг і віжки. Я зліз, а він каже: "Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хаті є. А за кабана, кури, качки та гуси нічого так і не сказав. Та тоді мовчки зняв свого бриля на прощання, а потім надів. Та як ударить батогом з усієї руки Азіата, а далі Горностая. А коні, мов скажені, рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський байрачок. Здається, у Будянський ліс. Як рушили, то тільки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певнісінький і найзапекліший гайдамака", — скінчив дід Гарбуз, аж ніби вдоволений від свойого висновку. "Хоч мені й шкода того бідного молодого, — відказала Дунька, —а не візьму з хати жодної галузочки, жодної крихітки і жоднісінького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили. Он стара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то її бательню взяла собі молода Ковбасівна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і закричала перед вечором проти неділі:

"Спаліть бательню, бо то вона з мене кров тягає". І справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на світ народилась. І коли вже брати, то тільки те, до чого я звикла і що стало ніби моє". — "Як собі хочеш, — відказав дід Гарбуз. — А й від цього лиха є добрий засіб: узяти треба тільки того ладану, що не догорить у кадильниці на страсний четвер, і обкадити придбані речі, і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не станеться. Як собі хочеш. Бо як я йшов сюди все тобі сказати, то Мехедчук, от невіра, ніби носом почув, то він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі кабана. Нехай бере. Хазяїн за нього не казав нічого. За драбину теж. — "Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково візьму собі чубатенького півника.


Розділ десятий, 2

Коли через деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору. Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози:

"У бісової душі дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді. Навіщо мене Бог на світ народив? Чого я поквапилася сюди наймитувати? І вже й не знаю, чи на мене ману хто пустив, чи справді хтось покрав корів? Ходім у повітку, та ще й ви подивитесь". — "Нема чого мені дивитися, — відповів дід Гарбуз. — Корови я собі забрав. Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?" — "Та щоб тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили", — гукнула розпачливо Дунька. "Ну, то знай, сюди вже ці, що тут жили, не приїдуть довіку". Дівчині було і так неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже хазяїнів так, як годиться. А каже "ці" та ще якось. І вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і обернулася в болячу та напружену увагу. А дід Гарбуз провадив: "Уже не вернуться довіку. Одвіз я панночку в Лебединський монастир. Усю дорогу дочка до батька ні разу не обізвалася, а батько до дочки. І коли його назад віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз Макіївський байрачок, здається на Буду,він мене торк у спину. "Злазьте, — каже, — діду, та йдіть собі в Тернівку"; і взяв у мене батіг і віжки. Я зліз, а він каже: "Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе, що в хаті є. А за кабана, кури, качки та гуси нічого так і не сказав. Та тоді мовчки зняв свого бриля на прощання, а потім надів. Та як ударить батогом з усієї руки Азіата, а далі Горностая. А коні, мов скажені, рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський байрачок. Здається, у Будянський ліс. Як рушили, то тільки позад брички грязь устала туманом. Тепер я знаю, що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певнісінький і найзапекліший гайдамака", — скінчив дід Гарбуз, аж ніби вдоволений від свойого висновку. "Хоч мені й шкода того бідного молодого, — відказала Дунька, —а не візьму з хати жодної галузочки, жодної крихітки і жоднісінького мотузочка. Бо коли тут таке робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана нечиста сила. І якби я щось взяла, то вона за це висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили. Он стара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з Маркурою. І кажуть, коли пропала, то її бательню взяла собі молода Ковбасівна. І зараз того ж вечора занедужала. І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і закричала перед вечором проти неділі:

"Спаліть бательню, бо то вона з мене кров тягає". І справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на світ народилась. І коли вже брати, то тільки те, до чого я звикла і що стало ніби моє". — "Як собі хочеш, — відказав дід Гарбуз. — А й від цього лиха є добрий засіб: узяти треба тільки того ладану, що не догорить у кадильниці на страсний четвер, і обкадити придбані речі, і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не станеться. Як собі хочеш. Бо як я йшов сюди все тобі сказати, то Мехедчук, от невіра, ніби носом почув, то він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі кабана. Нехай бере. Хазяїн за нього не казав нічого. За драбину теж. — "Та вже за це хоч би батюшка й казали що, то я однаково візьму собі чубатенького півника.