×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Старший боярин, Розділ дев'ятий, 6

Розділ дев'ятий, 6

І встав отець Дмитро із свого місця і промовив до дочки слово, в якому була і згода, і ніби полегшення.

— Так, сьогодні ми покинемо це подвір'я горя і непотрібних тривог. І через деякий час ти узнаєш, дочко, всього трохи більше і не кинеш на мене каменем за те, що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала батька. Тоді і людська, і Божа правда оборонять мене перед тобою. І ти хоч і пізно, але матимеш мене за того, ким я тобі справді є. А зараз піду, нехай дід лаштує від'їзд.

І вийшов отець Діяковський з кімнати, а панна Варка, обернувшися лицем до лутки, дала волі почуттю, що скидалось на плач. Від його не здригалися ні плечі, ні стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по краях. А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумів би розпачну непорушність німотної дівчини. А день за вікном над вишнями, над тином і над горобцями, згинаючися, ніс до заходу велике та гаряче сонце, ніби не помічаючи ні неміряного горя, якого не сполоскати ніякими гіркими сльозами, що ллються з людських очей і в хатах, і надворі і помітно, і непомітно. Ні чистих рік ніби не помічаючи серед рогози та очеретів, які скидаються на пролиті сльози незчисленними поколіннями нашого народу.

А ввечері, коли зійшов місяць, і забіліла над Тернівкою церква, і з неї закукувавкав сич, із священикової садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.

Бричка швидко з'їхала на місток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани і, зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися і зверху блищали місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска, у вечірні сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і садків. А вслід мандрівникам далеко з покинутої садиби було чутно, як гавкав і, захлинаючися, вив Пірат.


Розділ дев'ятий, 6

І встав отець Дмитро із свого місця і промовив до дочки слово, в якому була і згода, і ніби полегшення.

— Так, сьогодні ми покинемо це подвір'я горя і непотрібних тривог. І через деякий час ти узнаєш, дочко, всього трохи більше і не кинеш на мене каменем за те, що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала батька. Тоді і людська, і Божа правда оборонять мене перед тобою. І ти хоч і пізно, але матимеш мене за того, ким я тобі справді є. А зараз піду, нехай дід лаштує від'їзд.

І вийшов отець Діяковський з кімнати, а панна Варка, обернувшися лицем до лутки, дала волі почуттю, що скидалось на плач. Від його не здригалися ні плечі, ні стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по краях. А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумів би розпачну непорушність німотної дівчини. А день за вікном над вишнями, над тином і над горобцями, згинаючися, ніс до заходу велике та гаряче сонце, ніби не помічаючи ні неміряного горя, якого не сполоскати ніякими гіркими сльозами, що ллються з людських очей і в хатах, і надворі і помітно, і непомітно. Ні чистих рік ніби не помічаючи серед рогози та очеретів, які скидаються на пролиті сльози незчисленними поколіннями нашого народу.

А ввечері, коли зійшов місяць, і забіліла над Тернівкою церква, і з неї закукувавкав сич, із священикової садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на козлах кіньми правував дід Гарбуз.

Бричка швидко з'їхала на місток Тясмину, над яким то тут, то там пливли тумани і, зачепившися за кущ рогози або очерету, зупинялися і зверху блищали місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска, у вечірні сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і садків. А вслід мандрівникам далеко з покинутої садиби було чутно, як гавкав і, захлинаючися, вив Пірат.