×

Ми використовуємо файли cookie, щоб зробити LingQ кращим. Відвідавши сайт, Ви погоджуєтесь з нашими cookie policy.


image

Старший боярин, Розділ одинадцятий, 4

Розділ одинадцятий, 4

І, перервавши читати, гукнув:

— А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту і селяни ті, що за нашу експропріацію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в життю українці, чи киргизи? Кажи!

— А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? — обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець.

Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися:

— Як то чого в'язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами? А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного самозрозуміння, і теплим інтимним; та свідомим зв'язком з усім буттям нашого люду?

І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:

— Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини! Чого ти, собача душе, — звернувся вів вже до писаря, — того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.

І схопився із свого місця і Петро Паxомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:

— Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?

— Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.

— Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! — не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. — То, по-твоєму, і Шевченко арештант?

— Арештант.

— І ми всі арештанти?

— Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.

— Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!

Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін.


Розділ одинадцятий, 4

І, перервавши читати, гукнув:

— А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту і селяни ті, що за нашу експропріацію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в життю українці, чи киргизи? Кажи!

— А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? — обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець.

Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися:

— Як то чого в'язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами? А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного самозрозуміння, і теплим інтимним; та свідомим зв'язком з усім буттям нашого люду?

І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:

— Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини! Чого ти, собача душе, — звернувся вів вже до писаря, — того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.

І схопився із свого місця і Петро Паxомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:

— Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?

— Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.

— Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! — не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. — То, по-твоєму, і Шевченко арештант?

— Арештант.

— І ми всі арештанти?

— Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.

— Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!

Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін.