Розділ одинадцятий, 6
Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач. І їх баси упали додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним, заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі серед чорних земних надрів:
Де біліють кості німотні козачі
І ніхто не скаже, хоч на сміх, із кого,
Не тривожать їх там ні зуби собачі,
Ні земляки бідні, забутії Богом.
Усі співали, стоячи, неначе колядники, з таким диким і могутнім надхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У Підотаманчого з чола стікав піт, і він не помічав. Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, а Лундик, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі. Але знов баси застогнали до сонця:
Ой де ж ті дороги, що йшли гайдамаки?
Де ножі та зброя і сідла шовкові,
Де вольної волі свячені ознаки,
Де гетьманський поклик і в якому слові?
Ох, ні, це не про горе, промовляє пісня, а про невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева витягає найм'якшгі листочки і не перерве жадного. А соловей бачить таке диво, і не витримує, і співає: "Люблю, люблю!" І ввесь Копітанівський ліс, і Будянський, і Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: "Люблю, люблю!" І цей шепіт зливається з криком співочого птаха і гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній духоті. І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри, на долини, і пливуть в українські села. Ним дихають діди, баби, жінки, і хлопці, і дівчата і шепочуть одне другому; "Люблю, люблю, люблю". Але ось доходить пісня кінця і проказує останні слова:
Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє.
Та сови із бору кричать із сичами.
І земля старезна нам кров не вертає.
За вольную волю пролиту дідами...
