Муха й Бджола
Весною Муха-ледащиця Майнула у садок На ряст, на квітки подивиться, Почуть Зозулин голосок. От примостилась на красолі Та й думає про те, Що як то гарно жить на волі, Коли усе цвіте. Сидить, спесиво поглядає, Що робиться в садку; Вітрець тихесенько гойдає, Мов панночку яку… Побачила Бджолу близенько: — Добридень! — каже їй.— Оддиш хоч трохи, моя ненько, Сідай отут мерщій. — Та ніколи мені сидіти,— Одвітуе Бджола,— Вже час до пасіки летіти: Далеко від села. — Яка погана,— Муха каже,— На світі доленька твоя: Раненько встане, пізно ляже… Мені б отак — змарніла б я, За тиждень би головоньку схилила. Моє життя, голубко мила,— Талан як слід: Чи де бенкет, чи де обід Або весіллячко, родини,— Такої гарної години Ніколи не втеряю я: І їм, і ласую доволі,— Не те що клопоти у полі І праця бідная твоя! — На річ таку Бджола сказала: — Нехай воно і так; Та тільки он що я чувала, Що Муху зневажає всяк, Що де ти не поткнешся Або до страви доторкнешся,— Тебе ганяють скрізь: Непрохана не лізь. — Стару новинку,— каже Муха,— Десь довелось тобі почуть!. Запевне, дурень дурня слуха… Велике діло — проженуть! Не можна в двері — я в кватирку Або пролізу в іншу дірку — І зась усім!
Нехай ся байка мухам буде, Щоб не сказали часом люде, Що надокучив їм.
