Синиця
Синиця славу розпустила, Що хоче море запалить, Що море буцімто згорить,— Така, бач, є у неї сила. За вітром слава полетіла По всіх усюдах і кутках, По байраках і по садках, Далеко — аж за синє море… Усім, хто був на морі, горе! Ану — до берега тікать, Мерщій добро своє ховать Од проклятущої Синиці.— Як назлетілось тії птиці, Як назбиралося звірей, Людей — Дивитися на чудасію!. А пересудливі жінки Побрали ще й ложки, Бо мали ту надію, Як море стане закипать, Щоб юшки добре посьорбать, Якої й зроду не сьорбали (Вони вже, бачте, позвикали Скрізь по обідах куштувать). От ждуть вони, стоять. Усі баньки повитріщали… «От-от уже почне кипіть,— Хто-небудь нищечком мовляє,— Ось цитьте, зараз запалає…» А море все собі гуляє, І не кипить, і не горить. Так що ж Синиця?. Та мовчить! І запалить не запалила, А тільки слави наробила Та з сорому й сховалася кудись. За сюю капосну дурницю Полаяли Синицю Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила? А та: ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла.