Розділ дев'ятий, 2
Аж відчинилися двері в кімнату і на порозі стала Дунька і, не зважаючи на панночку, почала з робленою урочою побожністю хреститися в куток над столом, де видніла в рушнику ікона якогось святого. І робила це так, ніби вона цілий тиждень шукала змоги це зробити, а знайшовши, не зважає вже ні на кого і одбуває своє душевне наставлення. Панна Варка, відчувши навмисність такого явища, зараз же відвернулася до вікна і стала дивитися в садок. І Дунька вже без всякого стриму заговорила:
— Що, не подобається? Панночка відповіла:
— Еге ж, не подобається. Треба завжди стукати в двері, як хочеться до когось заходити в кімнату.
— Ні, вам не подобається, що я хрестюся. Панна Варка звільна обернулася до неї і сказала насмішкувато:
— Дунько, що тобі Бог дав?
— Не Бог мені дав, а люди і дід Гарбуз! Всі говорять, що ви відьма, а дід Гарбуз після вчорашнього розказав мені все. Він давно слідкує за вами. Він бачив, як ви на хаті розшивали сніпки і ходили в берег співати і як привели з собою того причинуватого Лундика. Це тоді, як ви до мене плигнули в ліжко і питалися, чи він подужає діда Гарбуза. О, бачите, моя правда, бо почервоніли. Мені що? Якби про мене йшла справа, я мовчала б, а то мені жаль батюшки і того бідного вашого жениха.
— Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала. Гляди, щоб тобі хто рота не заткнув справді якимсь гарбузовим хвостом.
— Не бійтеся, не заткне! Уже тепер всім відомо, хто такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому в оборону... Чорт бісові не дасть ока виколоти.
— Чуєш, Дунько, іншим разом я тебе так би поперла з кімнати, що вслід тобі тільки зашуміло б, а зараз бачу, що ти в своїй невторопливій голові щось маєш до мене. Ну, говори.
— Еге ж, говори! А буду говорити, бо мені жаль батюшки і отого бідного вашого жениха.
І, зупинившися на мить, ніби ковтаючи якусь частину думки, вона вела своє:
— А говоритиму. Отож сьогодні я, не хотячи, звалила кочергу, а вона, падаючи, зачепила на вішакові картуз, який упав теж. Тільки що в помийницю. Витягаю, дивлюся, аж упізнаю Лундиків. Мені спершу стало дивно:
як то людина може з гостей піти без картуза. А потім згадала, що, дивлячись крізь одхилені двері на вчорашню вашу бесіду, я трохи не на смерть перелякалася. Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скажені! Та й думаю: що то Гордій тепер робить? Та мерщій з картузом до нього через яр! А потім на гору— Коли дивлюся, а в їхньому дворі повно людей: жандари, стражники. І сила— силенна приставів на бричках і так, кіньми. І всі то злазять з них, то знов вилазять. То як очманілі ускакують у хату... То знов вискакують. Та все кажуть: "Неть, неть..." Та все кажуть ще щось. Аж під клунею стоїть табунець жінок. Я до них та й питаюся в Казиленкової. "Що воно таке?" А вона мені: "Гордій Лувдик повісив свою тітку, украв гроші і кудись утік..." Господи! Світ у мене під ногами захитався... Біжу я з гори до Тясмину і не знаю вже, де й діти проклятий картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: "Неть, неть..." І ще щось.... Та його в рогіз! Тільки зашуміло. І оце як собі хочете. Хоч мені і дуже шкода батюшки і вашого бідного жениха, але далі вже годі. Іду від вас. Нехай мене Бог милує від такої напасті. Не хочу у такім домі наймитувати.
